Розділ «XI»

— Та це ж так просто…

— Для мене не просто. Бо я до такого не звик.

Знов пансіон пані Залевської. Я замислившись, сидів у своїй кімнаті. Не подобалось мені, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгу. Врешті попрямував коридором до Ерни Беніг.

— Я до вас у серйозній справі, — почав я. — Як із попитом на жіночу роботу, Ерно?

— От тобі й на! — відповіла вона. — Що це ви з таким запитанням — наче сніг на голову? А втім, попит аж надто малий…

— Нічого не можна вдіяти? — запитав я.

— А в якій галузі?

— Ну, секретарка, помічниця тощо.

Вона махнула рукою:

— Сотні тисяч без роботи. Може, ваша дама вміє щось особливе?

— Вона має прекрасну зовнішність, — сказав я.

— Скільки слів? — спитала Ерна.

— Що!?

— Скільки слів вона записує за хвилину? На скількох мовах?

— Поняття не маю, — відповів я, — я думав так, для представництва…

— Любий мій хлопче, — заговорила Ерна, — все це я знаю напам'ять: дама з доброї родини, колись бачила кращі дні, змушена тепер… і так далі і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться з особливих причин і впхне її кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. Але ж ви цього не схочете?

— Дивне запитання, — пробурмотів я.

— Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, — відказала Ерна гірким тоном, — буває по-всякому.

Мені спали на думку її стосунки з шефом.

— Але я дам вам пораду, — вела Ерна далі. — Постарайтеся заробити на двох. Це — найпростіший вихід. Одружіться!