Розділ «XI»

— Непогано було б, — сказав я сміючись. — Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Раптом попри всю свою жвавість вона наче постаріла, ніби зів'яла.

— От що я вам скажу, — заговорила вона знову. — Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені й непотрібне. Але повірте мені: якби прийшов один якийсь та схотів разом жити, отак насправді, по-чесному, я б кинула отут усенький цей мотлох і переїхала б з ним хоч би й на мансарду, коли 6 на те пішло. — Обличчя її знову стало таким, як і раніш. — Ну, Тоді про це — кожна людина буває часом сентиментальна. — Вона підморгнула мені крізь дим сигарети: — Здається, ви теж?

— Та де там, — вирвалося в мене.

— Ну, ну! — наполягала Ерна. — Саме коли цього не ждеш, аж воно тебе й зуспить…

— Мене — ні! — заперечував я.

До восьмої години я ще так-сяк витримав у своїй комірчині, аж тоді мені вже набридло сидіти на самоті, і я пішов до бару, щоб там когось зустріти.

Валентин був уже там.

— Сідай-но, — запросив він мене. — Чого вип'єш?

— Рому, — відповів я. — Від сьогодні у мене з ромом особливі стосунки.

— Ром для солдата — як молоко, — сказав Валентин. — А в тебе добрий вигляд, Роббі.

— Хіба?

— Авжеж. Помолодів!

— І це добре. Будьмо здорові, Валентине!

— Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обоє враз розсміялися.

— Ах ти, юначе бувалий! — сказав Валентин.

— Ах ти, бита голово! — відказав я. — А тепер чого вип'ємо?

— Того самого ще…

— Гаразд!