Розділ 28

Діяння знову посилювалося, міцнішало. Ми зупинили зсув. Я йшла далі, тицяючись то тут то там, знаходила шлях і показувала його йому. Я нагромаджувала ще піску та давала йому розгладжувати й вирівнювати стіну; разом ми встромили у вершечок гілочку з тремтливим листочком, який мав майоріти замість прапорця. Дихання мені все одно не ставало. Я відчувала якийсь дивний зморщений вузол у себе у грудях і глибокий напружений біль там, де ще діяло зілля, та чари вільно протікали мною, яскраві та швидкі, ллючись через край.

Кричали люди. Останні з баронових людей перелізали через барикаду з іншого боку, здебільшого без мечів і лише намагаючись утекти. Сходами спускалось якесь світло, яке випереджали крики. Вояки здіймали руки, допомагали втікачам спускатися та перелазити. Їх було не надто багато. Потік зупинився, і вояки закинули нагору останні палиці та великі залізні казани, заблокувавши прохід. З-за нього долинуло відлуння Марекового голосу, а ще я мигцем побачила золотаву королевину голову. Баронові вояки кололи її списами, що відскакували від її шкіри. Барикада розвалювалася.

Ми досі не могли відпустити заклинання. Кася підводилася; вона відчиняла двері до гробниці.

— Спускайтеся сюди, хутко! — наказала вона дітям. Вони поквапилися на сходи. Вона взяла мене за руку й допомогла піднятися; Саркан сяк-так зіп’явся на ноги. Вона проштовхнула нас досередини та підняла з підлоги меч, а тоді вихопила з шафи ще один закупорений слоїк. — Сюди! — гукнула вона бійцям. Вони посунули за нами.

«Виклик» прийшов разом з нами. Я все крутилася довкола сходів, що оберталися, Саркан ішов просто за мною, а між нами співали чари. Я почула вгорі якийсь скрегіт, і на сходах стало темніше: угорі один з вояків зачинив двері. Вервечка зі старих літер по обидва боки сяяла у напівтемряві й тихенько бурмотіла, і я зрозуміла, що трохи змінюю наше діяння — так, щоб воно обережно ковзало по їхніх чарах. Моє відчуття нашої внутрішньої вежі непомітно змінилося: вона стала просторішою, розширилася, на ній утворилися тераси та вікна, золотий купол угорі, стіни з блідого білого каменю зі срібними написами, як на стінах сходів. Голос Саркана сповільнився, він теж побачив її — стару вежу, загублену вежу, ту, яка існувала дуже давно. Довкола нас пробуджувалося світло.

Ми вийшли в круглу кімнату біля підніжжя сходів. Повітря було задушливе і його не вистачало на всіх нас, а тоді Кася взяла один зі старих залізних підсвічників і пробила його основою стіну до гробниці; всередину завалилася цегла. Коли вона проштовхнула дітей та сказала їм сховатися за труною давнього короля, увірвався потік холодного повітря.

Згори долинув віддалений звук ламання каменю. Королева вела Марека та його людей по наші душі. Кількадесят вояків набились у кімнату та притулилися до стін із наляканими обличчями. На них були жовті накидки чи те, що від них залишилося, тож вони були з нами, проте я не впізнала жодного з їхніх облич. Барона я не побачила. Удалині знову задзвеніли мечі — бились останні з вояків Жовтих Боліт, які досі вимушено перебували на сходах. Світло «Виклику» швидко наростало.

Марек зарізав останнього бійця на сходах і звалив тіло копняком на підлогу. Вояки скочили вперед, назустріч йому, майже з готовністю: він принаймні був зрозумілим ворогом, істотою, яку можна перемогти. Але Марек зупинив один змах щитом, пірнув під нього та проштрикнув тулуб чолов’яги мечем, крутнувся та відтяв голову чоловікові з іншого боку, закінчуючи змах, ударив одного бійця руків’ям меча та наніс удар уперед, аби поцілити ще одному в око. Кася, зробивши крок, стала поруч зі мною, заперечно крикнула та здійняла меч, але всі вони полягли, перш ніж вона бодай замовкла.

Проте ми закінчили «Виклик». Я проспівала останні три слова, а Саркан проспівав їх опісля, а тоді ми проспівали їх разом ще раз. Кімнату осяяло сліпуче світло, яке мерехтіло мало не з мармурових стін. Марек вирвався вперед у простір, який розчистив, а королева спустилася за ним.

З її меча скапувала кров. Її обличчя було спокійним, нерухомим і ясним. Світло пролилося на неї та пройшло крізь неї, непохитне й глибоке; не було й сліду зараження. Марек був чистим, і Соля за ним теж; світло, що омивало її, торкалося їх обох скраєчку, і в них не було тіней — лише якийсь жорсткий блискучий егоїзм, гордота, подібна до шпилястих стін цитаделі. Але в королеві не було навіть нічого такого. Я спантеличено поглянула на неї, задихаючись. Усередині неї не було зарази.

Усередині неї не було взагалі нічого. Світло «Виклику» сяяло просто крізь неї. Вона прогнила зсередини, її тіло було просто шкірою-корою, що оточувала порожній простір. Від неї не лишилося нічого, що можна було б заразити. До мене надто пізно дійшло: ми ввійшли, щоб врятувати королеву Ганну, тож Пуща дозволила нам знайти те, чого ми шукали. Але те, чого ми шукали, завжди було лише порожньою решткою, часткою ядра серцедерева. Маріонеткою, яка була порожньою та чекала, доки ми закінчимо всі свої випробування, переконаємо себе, що все в порядку, а Пуща зможе потягнутися та взятися за ниточки.

Її й далі заливало світло, і я нарешті мало-помалу розгледіла Пущу, наче знову подивилася на обриси хмаринки й побачила замість жіночого обличчя дерево. Там була Пуща — нічого, крім неї, там і не було. Золоті пасма її волосся були блідими прожилками листя, а її кінцівки були гілками; пальці ж на її ногах були довгим корінням, що розповзалося підлогою, корінням, що глибоко входило в землю.

Вона дивилася на стіну за нами, на пролом, що вів до гробниці з її синім полум’ям, і її обличчя вперше змінилося — так, як скручується струнка верба, зігнувшись на сильному вітрі під час лютої бурі. Та животворна сила у Пущі… хоч чим вона була, вона була тут раніше.

Молочно-бліде обличчя королеви Ганни поступово зникало у світлі «Виклику», наче фарба, яку змивала текуча вода. Під ним була інша королева, уся брунатна, зелена й золота; на шкірі в неї був візерунок, як на деревині вільхи, а її волосся мало темно-зелений, майже чорний колір із червоними, золотими й осінньо-брунатними пасмами. Хтось підібрав з її волосся золоті пасма та сплів із них обруч для її голови, переплівши їх білими стрічками, а ще на ній була біла сукня, яка сиділа на ній незграбно; вона вдягла її, хоча цей одяг нічого для неї не означав.

Я побачила, як обрисовується між нею та нами тіло похованого короля. Його несли на білому полотні шестеро чоловіків, його обличчя було застиглим і нерухомим, а очі затягнуті молочною плівкою. Вони занесли його до гробниці, обережно опустили у величезну кам’яну труну, згорнули полотно над його тілом.

У світлі «Виклику» та, інша королева пішла за чоловіками до камери гробниці. Вона схилилася над труною. Смутку на її обличчі не було — тільки якесь спантеличене сум’яття, наче вона не розуміла. Вона торкнулася королевого обличчя, торкнулася його повік незвично довгими пальцями, вузлуватими, наче гілочки. Він не ворухнувся. Вона злякалася та прибрала руку, щоб не заважати чоловікам. Вони опустили на труну віко, і на ньому вибухнуло синє полум’я. Вона спостерігала за ними, і досі спантеличена.

Один із присутніх, подібний до примари, заговорив до неї — гадаю, казав їй залишатися скільки завгодно; кивнув і, згорбившись, вийшов із гробниці крізь отвір, залишивши її. Коли він відвернувся від неї, на його обличчі було щось таке, що «Виклик» помітив навіть за стільки часу — щось холодне й рішуче.

Королева Пущі цього не бачила. Вона стояла біля кам’яної труни, розвівши над нею руки та нічого не розуміючи, як колись не розуміла Мариша. Вона не розуміла, що таке смерть. Вона пильно дивилася на синє полум’я, стежачи за тим, як воно скаче; повністю розвернулась у голій кам’яній кімнаті, оглядаючи її з неприємно враженим, збентеженим обличчям. А потім вона зупинилася та поглянула знову. Маленький отвір у стіні закладали цеглою. Її замуровували всередині гробниці.

Вона на якусь мить витріщилась, а тоді кинулася вперед і вклякла перед тим отвором, який залишився. Чоловіки вже заблокували більшість простору, бо працювали швидко; поки вони метушилися, чоловік із холодним обличчям вимовляв заклинання, з його рук із тріском виходило на цеглу, з’єднуючи її, наче розчин, синьо-сріблясте світло. Вона заперечно простягнула назовні руку. Він їй не відповів; він не глянув на її обличчя. На неї не глянув жоден із них. Вони вклали в стіну останню цеглину, запхнувши нею її руку назад у кімнату.

Усамітнившись, вона підвелася. Вона була приголомшена, розгнівана, геть спантеличена, проте вона ще не боялася. Вона підняла руку — збиралася щось зробити. Та за нею на кам’яній гробниці скакало синє полум’я. Літери з боків відбивали світло й виблискували, завершуючи дов­ге речення зі сходів. Вона крутнулась, і я змогла прочитати їх разом із нею: лишайся вічно, спочивай вічно, ніколи не рухаючись, ніколи не йдучи, — і це був не просто вірш за упокій короля. Це була не гробниця — це була тюрма. Тюрма, у якій мала сидіти вона. Вона повернулася й застукала по стіні, марно спробувала штовхнути її, проникнути пальцями у тріщини. У ній здіймався жах. Її ув’язнив камінь, холодний і нерухомий. Вони вирубали цю кімнату з коріння гір. Вона не могла вийти. Вона не могла…