Розділ 21

Я поглянула на Алошу, яка стояла поруч зі мною, та на Балло по інший бік від неї. Я знала, що, коли прийде їхня черга, вони підведуться й розкажуть королю про той жахливий бестіарій, який лежить у Чаровнікові в щільному колі із солі та заліза під дією всіх захисних заклинань, які вони змогли на нього накласти, та під наглядом вартових, поставлених пильно його стерегти. Алоша скаже, що ризикувати не слід; вона скаже королю, що ризик для королівства завеликий.

А тоді король за бажання міг би підвестися й сказати, що закони проти зараження не мають винятків; він міг би надати своєму обличчю тужливого виразу та послати королеву на смерть і Касю разом з нею. А дивлячись на нього, я думала, що він так і зробить. Він це зробить.

Він сильно відкинувся на спинку свого величезного різьбленого крісла, неначе потребував опори для ваги свого тіла, та прикрив рукою не схильні до усмішки вуста. Рішення насувалося на нього, наче снігопад, перша ріденька пороша, що все наростатиме й наростатиме. Решта свідків говоритиме, та він їх не почує. Він уже прийняв рішення. На його важкому, похмурому обличчі я бачила Касину смерть, і я у відчаї оглянула кімнату, зустрівшись поглядом із Соколом. Поряд із ним стояв Марек, так само напружений, як і його кулак, який стискав руків’я меча.

Соля глянув на мене у відповідь і лише непомітно розвів руками, наче кажучи: «Я зробив те, що можу». Він нахилився до Марека та пробурмотів йому щось, а коли спустився останній лікар, принц сказав:

— Нехай Аґнєшку з Дверніка викличуть свідчити про звільнення королеви.

Саме цього я зрештою й хотіла; саме з цієї причини я приїхала та боролася за те, щоб мене занесли до списку. На мене дивилися всі, навіть король зі своїми на­супленими бровами. Та я все одно не знала, що казати. Якщо скажу, що королева не заражена, яке значення це матиме для короля, для будь-кого з цих придворних? Те, що я скажу про Касю, уже точно буде їм байдуже.

Можливо, Соля спробує вимовити разом зі мною «Виклик», якщо я його попрошу. Я подумала про це, уявила, як оте біле світло показує істину всьому двору. Але… королеву вже випробували під вуаллю Ядвіги. Двір побачив її очима Сокола. Королю було видно, що вона не заражена. Річ тут була аж ніяк не у правді. Двір не хотів правди, король не хотів правди. Будь-яку правду, яку я могла їм дати, вони могли проігнорувати так само легко, як і все інше. Це не змінить їхньої думки.

Проте я могла дати їм дещо зовсім інше. Я могла дати їм те, чого вони справді хотіли. А тоді я усвідомила, що все ж таки знаю, що це. Вони хотіли знати. Вони хотіли побачити, як це було. Вони хотіли відчути себе частиною цього, порятунку королеви; вони хотіли пожити у пісні. Це не було правдою, навіть не було її подобою, та це могло переконати їх залишити Касю в живих.

Я заплющила очі й згадала заклинання ілюзії. «Легше за справжні армії», — казав Саркан, і, почавши шепотіти заклинання, я зрозуміла, що він мав рацію. Підняти оте страхітливе серцедерево цілком було не важче, ніж створити одну-єдину квітку, і воно дерлося вгору з мармурової підлоги зі страшенною легкістю. Кася судомно вдихнула, закричала якась жінка, стукнувся стілець, який упав десь у залі. Я відгородилася від шуму. Я дозволила замовлянню й далі скочуватися наспівом із мого язика, виливаючи чари та хворобливий, напружений жах, що міцно засів у мене глибоко в животі. Серцедерево росло й далі, розкидаючи свої величезні сріблясті гілки залою, а стеля зникала у сріблястому шурхотливому листі та жахливому смороді плодів. У мене всередині все перевернулось, а тоді травою перед моїми ногами покотилась Яношева голова та вдарилась об розлоге коріння.

Усі придворні зарепетували й кинулися назад до стін, але тієї ж миті вони почали розчинятися, зникаючи. Стіни довкола нас теж зникли, щезнувши в лісі та дзвінкому брязкоті сталі. Марек повернувся з раптовою ошелешеною тривогою, піднявши меч: там був сріблястий богомол, який кинувся до нього. Ударивши його у плечі, пазурі богомола подряпали сталь його блискучої броні. З трави довкола його ніг пильно дивилися вгору трупи.

Очі мені затягала імла диму, раптово затріскотів вогонь. Я повернулася до стовбура, і Саркан теж був там, застрягнувши в дереві, а срібна кора намагалась його поглинути. Він промовив: «Зараз, Аґнєшко», — тим часом як між його пальцями палало червінню вогнесерце. Я мимохіть мало не сягнула до нього рукою, згадавши жах і муку, і на якусь мить — на одну коротеньку мить, — він став зовсім не ілюзією, не просто ілюзією. У відповідь він ошелешено насупився на мене; його очі говорили: «Що ти робиш, ідіотко ти така?» — і чомусь це був він, справді він; а тоді між нами закипів очищувальний вогонь, і він зник; він знову був лише ілюзією та палав.

Я поклала руки на стовбур дерева, тим часом як його кора скручувалася та тріскалася, наче шкірка перестиглого помідора. Кася була поруч зі мною, реальна; стовбур розбивався під ударами її рук. Вона проламувала деревину стовбура, і з нього непевно вийшла королева, простягнувши руки, щоб взяти за руки нас, навпомацки шукаючи допомоги; її обличчя раптом ожило та сповнилося жаху. Ми спіймали її та витягли. Я чула, як Сокіл викрикує заклинання вогню, а тоді до мене дійшло: він викликав справжній вогонь, а ми насправді були не в Пущі. Ми були в королівському замку…

Щойно я дозволила собі це згадати, заклинання ілюзії просто вислизнуло в мене з рук. Дерево згоріло, щезнувши в повітрі; вогонь біля його коріння злетів угору стовбуром і забрав із собою решту Пущі. Трупи запалися, хоча, перш ніж над ними зімкнулася біла мармурова підлога, можна було востаннє глянути їм, усім їм, у обличчя. Я дивилася на них, а моїм лицем текли сльози. Я не знала, що пам’ятаю солдатів достатньо добре, щоб створити їх так багато. А тоді розвіялись останні тіні від листочків, і ми знов опинилися в палаці, перед троном, а король, вражений, стояв на своєму помості.

Сокіл крутнувся, озираючись довкола себе та задихаючись; вогонь і досі тріскотів у нього в руках і скакав мармуровою підлогою. Марек також кинувся назад у пошуках ворога, якого більше не було. На його мечі знову не було жодної плями, а його броня була яскравою та неушкодженою. Королева стояла посеред підлоги, тремтячи, з великими очима. Усі придворні втиснулись у стіни та одне в одного, тримаючись якнайдалі від нас і від центру зали. А я — я опустилася на коліна, трусячись і склавши руки на животі: мені було зле. Я ніколи не хотіла повернутися туди, до Пущі.

Марек оговтався першим. Він зробив крок до трону; його груди тим часом ще здіймалися.

— Ось чого ми її позбавили! — крикнув він на батька. — Ось яке зло ми подолали, щоб витягти її, ось як ми заплатили за її порятунок. Це зло, якому ти служиш, якщо ти… Я цього не потерплю! Я...

— Досить! — заревів на нього у відповідь король; під бородою він був блідим.

Марекове обличчя стало червоним і яскравим від жорстокості, від жадоби бою. Він досі тримав меч. Зробив один крок до трону. У короля розширились очі; щоки йому залив гнівний рум’янець, і він жестом прикликав до себе вартових, яких біля помосту було шестеро.

Королева Ганна раптом скрикнула:

— Ні!