Розділ 6

Від цієї думки я, звісно, лише наприндилася ще більше. Так само на мене подіяла нелегка робота, що полягала у прибиранні моєї нещасної маленької кімнатки та зміні постільної білизни; плями не сходили, і все пахло огидно, хоча й без жахливої неправильності. Нарешті я вирішила, що для цього все ж таки скористаюся чарами. Я почала користуватись одним із заклинань, яких мене навчив Дракон, але потім замість цього пішла по журнал і дістала його з кутка. Я була вдячна цій маленькій книжечці та чаклунові чи відьмі з минулого, що написав її, хай навіть Дракон і не був вдячним мені, і я була рада знайти майже на самому початку заклинання для того, щоб освіжити кімнату: «Тішта», якщо співати то вище, то нижче, спрацює, показавши шлях». Я наспівала це майже про себе, вивертаючи всі мокрі заплямовані наволочки. Повітря довкола мене стало холодним і морозним, але без неприємного пощипування; поки я закінчила, постільна білизна стала чистою та яскравою, наче її щойно випрали, а мої наволочки пахнули так, наче тільки-но побували в літньому стіжку сіна. Я знову застелила своє ліжко, а тоді дуже важко сіла на нього, майже здивувавшись, коли мене покинули останні залишки відчаю, а разом з ними — і вся сила. Я впала на ліжко й ледве спромоглася натягнути на себе укривало, перш ніж заснути.

Прокинулась я повільно, спокійно, тихо; у вікно наді мною проникало сонячне світло, і я лише поступово усвідомила, що в моїй кімнаті Дракон.

Він сидів біля вікна у маленькому робочому кріслі та зло на мене дивився. Я сіла, потерла собі очі й подивилась у відповідь так само зло. Він показав малесеньку книжечку, яку тримав у руці.

— Чому ти обрала це? — запитав він.

— Там була купа нотаток! — сказала я. — Я подумала, що вона має бути важливою.

— Вона не важлива, — відповів він, хоча я йому не повірила, попри те, яким розлюченим через це він видавався. — Вона ні до чого не придатна — вона була непридатною всі п’ятсот років від моменту її написання, і за століття вивчення вона так і лишилася ні до чого не придатною.

— Ну, вона не була ні до чого не придатною сьогодні, — промовила я, склавши руки на грудях.

— Звідки ти знала, скільки розмарину використати? — запитав він. — Скільки лимона?

— Ви записували всілякі цифри в тих таблицях! — сказала я. — Я подумала, що це не бозна-як важливо.

— У таблицях ідеться про невдачі, недолуга ти дурепо! — закричав він. — Жодні з них не мали бодай якогось ефекту — у жодному співвідношенні, у жодній суміші, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?

Я витріщилася на нього.

— Я використала достатньо, щоб забезпечити гарний запах, і змочила їх, аби посилити його. А ще скористалася наспівом на сторінці.

— Там немає жодного замовляння! — сказав він. — Два звичайнісіньких склади, без жодної сили…

— Коли я поспівала його достатньо довго, воно спричинило потік чарів, — розповіла я. — Я співала його на мотив «Многая літа», — додала я. Він іще більше почервонів і розлютився.

Наступну годину він розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалі більше: я майже не могла відповісти його запитання. Його цікавили конкретні склади та повторення, він хотів знати, наскільки близько я перебувала від його руки, його цікавила кількість гілочок розмарину та кількість шкірок. Я доклала всіх зусиль до того, щоб розповісти йому, та при цьому почувалася так, ніби все це неправильно, і врешті-решт я бовкнула, доки він роздратовано писав на своїх аркушах:

— Але це все не має жодного значення, — він підняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: — Це просто… спосіб діяти. Не існує лише одного способу діяти, — я махнула рукою на його нотатки. — Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це все одно що… це — збирання в лісах, — різко сказала я. — Потрібно торувати собі шлях крізь зарості та дерева, і він щоразу інший.

Я переможно закінчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своєю чіткістю. Він лише кинув перо й роздратовано відкинувся у крісло.

— Це маячня, — майже жалісно сказав він, а тоді з явним розпачем опустив очі на власну руку: ніби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливості своєї неправоти.

Він зло глянув на мене, коли я це сказала, — я й сама ніби почала трохи дратуватися, спрагла та голодна, як вовк, досі у подертій домотканій сукні Кристини, яка звисала з моїх плечей і не гріла мене. Мені це набридло, і я встала, не звертаючи уваги на вираз його обличчя, й оголосила:

— Я спускаюся на кухню.