Розділ 5

— Він не відчуває болю, — сказала я. — Він не відчуває плину часу — обіцяю вам. А так, якщо Дракон таки знає спосіб вичистити заразу… — я поступово замовкла; Кристина вже мляво сіла у крісло, наче більше не могла витримувати власну вагу, та схилила голову. Я не знала напевно, чи справді зробила їй якусь ласку, а чи лише порятувала від болю саму себе. Я ніколи не чула про зцілення людини, одержимої так сильно, як Єжи. — Я не знаю, як його врятувати, — тихо сказала я. — Але… але, можливо, знатиме Дракон, як повернеться. Я подумала, що спробувати варто.

Принаймні в будинку тепер було тихо, жодного виття та смороду зарази. З обличчя Кристини зникла жахлива порожня відстороненість, ніби вона була неспроможна навіть думати, а за мить вона поклала руку собі на живіт і опустила на нього очі. Її строк був уже так близько, що я навіть трохи бачила крізь одяг, як ворушиться дитина. Жінка підняла на мене очі та запитала:

— Корови?

— Згоріли, — відповіла я, — усі, — і вона опустила голову: ні чоловіка, ні худоби, дитина на підході. Данка, звісно, спробує їй допомогти, але цей рік буде важким для всіх у селі. Я різко вимовила: — Маєте сукню, яку могли б віддати мені в обмін на оцю? — вона підняла на мене очі. — У цій я й кроку вже не можу ступити, — вона з великими сумнівами витягнула для мене стару полатану домоткану сукню та грубий вовняний плащ. Я радо покинула величезну оксамитово-шовково-мереживну одежину, зваливши її на купу поряд з її столом; вона вже точно була варта щонайменше корови, а молоко якийсь час коштуватиме у селі більше.

Коли ми з Касею врешті знову вийшли назовні, темніло. Багаття біля загонів палало й далі, здіймаючи велику помаранчеву заграву з іншого боку села. Усі будинки й досі були покинуті. Холодне повітря продиралося до мене крізь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене сніг і час від часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось підбадьорити. Мене гріла одна щасливіша думка: я не можу повернутися до вежі. Тож я піду додому до матері та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди мені краще йти?

— Він буде щонайменше тиждень, — сказала я Касі, — і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, — цього я не мала казати навіть подумки. — Нікому не кажи, — поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.

— Я була готова йти, — мовила вона. — Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… — вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.

Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп — величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, — звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас — вони подивилися на мене — блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.

Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно ви­йшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.

— Касю, — сказала я. — Касю, йди, негайно тікай, — а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. — Касю, йди! — крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.

Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.

Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку — будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.

Кася протягнула нас крізь ворота Евиного палісадника і грюкнула ними; вовки перескакували через паркан легко, наче стрибучі олені. Я не наважувалася лити вогнесерце без захисту від його розповсюдження після того, що побачила того дня: воно спалило б усе наше село, можливо, всю нашу долину і вже достоту нас двох. Натомість я витягнула невеличкий зелений флакон, сподіваючись достатньо відвернути увагу, щоб ми опинилися всередині будинку. «Від нього росте трава, — зневажливо пояснив Дракон, коли я спитала; його теплий здоровий колір здавався мені привітним на відміну від будь-якого іншого дивного холодного чару в його лабораторії. — А ще — надмірна кількість бур’янів; воно корисне лише тоді, як знадобилося начисто випалити поле». Я подумала, що можу скористатися ним після вогнесерця, щоб відновити нашу луку для випасу. Я рвучко відкрила корок тремтячими руками, і зілля пролилося мені на пальці; пахнуло воно чудово, гарно, чисто та свіжо, приємно липке, як потовчена соковита трава й листя навесні, і я вихлюпнула його з пригорщі на засніжений садок.

Вовки бігли на нас. Із мертвих овочевих грядок стрибучими зміями вивергнулись яскраво-зелені стеблини, кинулися на вовків, огортаючи їхні ноги товстими кільцями, та потягнули їх до землі за якихось кілька дюймів від нас. Раптом усе стало рости так, наче один рік уві­пхнули в одну хвилину; на землі повсюди сходили боби, хміль і гарбузи, виростаючи безглуздо величезними. Вони загородили шлях до нас, тим часом як вовки кидалися на них, гризли та рвали їх. Стеблини росли далі ще більшими, і в них виростали колючки завбільшки з ножі. Одного вовка розчавило в зеленому вигині завтовшки з дерево, який усе набухав, а на іншого впав, розбившись, гарбуз, настільки важкий, що, репнувши, він придушив вовка до землі.

Поки я продавала витрішки, Кася потягнулася до мене, і ми подалися далі разом з нею. Парадні двері будинку не відчинялися, хоча Кася за них смикала. Ми звернули до невеличкої порожньої стайні, насправді всього-на-всього хлівчика для свиней, та ввірвалися досередини. Там не було жодних вил — їх забрали до загонів. Із предметів, схожих на зброю, лишилася тільки невелика сокира для рубання дров. Я у відчаї схопилася за неї, тим часом як Кася підперла двері. Решта вовків із боєм вирвалася з буйного саду, і вони знову йшли на нас. Вони ставали дибки та дряпали двері, клацали на них зубами, а тоді зловісно зупинилися. Ми почули, як вони рухаються, а тоді один з них завив по той бік хлівчика, за невеличким високим віконцем. Коли ми стривожено повернулися, троє з них плавно пройшли крізь нього, заскакуючи один за одним. Інші ж завили у відповідь по той бік дверей.

Я була спустошена. Я спробувала згадати будь-яке замовляння, будь-яке заклинання, якого мене вчили, будь-що, що може допомогти від них. Можливо, зілля оновило мене, як садок, або ж це зробив панічний жах; я вже не мліла зі слабкості, і я, можливо, зуміла б вимовити якесь заклинання, якби тільки змогла згадати таке, від якого була б якась користь. Я раптово подумала, чи не може «ванасталем» прикликати броню, а тоді, підхопивши стару миску для води з побитої бляхи, сказала: «Рауталем?» — шукаючи навпомацки, змішуючи його із заклинанням для гостріння кухонних ножів. Я не дуже добре уявляла собі, як це подіє, та я сподівалася. Можливо, чари намагалися врятувати мене та самих себе, оскільки миска сплющилася та перетворилася на величезний щит із важкої сталі. Ми з Касею присіли за ним у кутку, коли вовки стрибнули до нас.

Вона вихопила в мене сокиру та заходилася рубати по їхніх кігтях і писках, тим часом як вони дряпали його краї, намагаючись порвати його або вирвати в нас. Ми обидві у відчаї трималися за ручки щита, щоб вижити, а потім я з жахом побачила, як один із вовків (вовк!) зумисно підійшов до замкнених дверей хлівчика й відчинив їх, піднявши носом засув.

Решта зграї насунулася на нас. Бігти було вже нікуди, у моїй торбі не лишилося жодного фокуса. Ми з Касею тримались одна одної, трималися за щит, а тоді раптом у нас за спинами відірвалася ціла стіна хлівчика. Ми впали назад, у сніг, до ніг Дракона. Вовки зграї, виючи, всі як один стрибнули до нього, але він підняв руку та проспівав довгу неможливу фразу, не зупиняючись, аби перевести дух. Усі вовки негайно зламалися в повітрі з жахливим звуком, наче то ламалися гілляки. Вони купою попадали на сніг мертвими.

Ми з Касею досі тримались одна за одну, коли вовчі трупи один за одним гепнулися довкола нас. Ми підняли на нього очі, а він зло подивився на мене згори вниз, напружений і розлючений, і гарикнув:

— Із усіх дурощів, які ти могла утнути, ти, жахливо недоумкувата божевільна дівко…