Розділ VI

— А-а-а…

Раптом на зболілу ногу впав страшний удар. Біль був таким нестерпним, що здавалося, замість мозку в кістки влився вогонь і шарпав м’язи в смертельній агонії. Перед очима витанцьовували сріблясті плямки.

«Я вмираю», — подумав Василько й безсило впав на стіл.

Опритомнівши, хлопець відчув смак горілки в роті. Парубок був дуже слабким, не міг навіть очей розплющити, не усвідомлював, де перебуває і що з ним сталося. Тоді вловив запах тютюнового диму, а тоді почув шепіт. Розмовляло двоє людей. Так, він упізнав голос батька й Антонія.

Насилу розплющив очі. За мить очі звикли до світла. Навпроти нього на лаві сидів, вдивляючись у нього, батько. Поруч стояв Антоній.

— Очі відкрив, — мовив батько. — Синочку, Васильку! Господь милосердний! Хай славиться Його ім’я на віки-віків! Синочку, ти живий? Живий?

— А чого ж ні, — підійшов до ліжка Антоній. — Живий і має видужати.

— Це ти мені ноги складав? — пошепки запитав Василь.

— Аякже. І все вийшло добре. Страшенно ти їх поламав, той доктор тобі ще й шкоди завдав. Тепер лежи спокійно. Усе має зростися.

— І я… я ходитиму?

— Ходитимеш.

— Як усі?

— Так самісінько.

Василькові очі знову заплющилися.

— Заснув, — пояснив Антоній. — Нехай спить. Сон додасть йому сили.