Розділ VI

Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.

Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку — великий стіл.

Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.

— Спи вже, — нагримав на нього зрештою Антоній. — Невже болю боїшся, як та баба?

— Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.

— Буде все добре.

На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.

— Що це в тебе, Прокопе, — жартували селяни, — баби в млині орудують?

Але Мельник на жарти не відповідав. Не те було на думці. Він своє робив, але подумки знай молився.

Тим часом сонце вже звільнилося від серпанку над горизонтом і залило світ теплими променями. У прибудові зовсім розвиднілося.

Антоній, який метушився із самого ранку, щось мугикав собі під носом. Василь поглядом стежив за ним і мовчав. Цей бородатий велетень здавався йому людиною химерною, таємничою й небезпечною. У його поведінці, у поспіхові, раптовій, нетривалій задумі, у ледь помітній усмішці й насуплених бровах було те, що викликало забобонний страх. Василь знав, що ніхто сюди тепер не прийде, і що він залежить тільки від Антонія. Знав і те, що не допоможуть жодні прохання, бо Антоній не відступить від плану. Може, він і кликав би на допомогу, але не міг наважитися. Дивився, мов зачарований, на дивні Антонієві приготування, на те, як він вкидав різні знаряддя до окропу, як підперезався простирадлом, ж розіклав на табуреті сувої бинтів… Як витягнув звідкись мотузки…

Василько подумав, що так міг би виглядати кат, який готується завдати тортур. Тож хлопець дуже здивувався, коли раптом почув над собою лагідний, щирий голос, який так відрізнявся від звичного Антонієвого тону.

Антоній нахилився над ним і говорив спокійно й приязно:

— Ну, друже, ти ж мужчина, сміливець! Доведеться трохи потерпіти, якщо хочеш знову бути дужим, міцним хлопцем! Усе буде добре. Ну ж бо, обіприся на мене.

Узяв його на руки й поклав на столі.

— Розумієш, — сказав він, — я знаю, що ти дуже відважний, що зціпиш зуби й не писнеш. Але ти можеш мимоволі сіпнутися, отож я мушу тебе прив’язати. Бо шарпанина зіпсує мені всю роботу. Добре?

— В’яжи, — прошепотів Василь.

— І не дивися сюди. Поглядай собі на стелю чи крізь вікно на хмарки в небі.

Цей голос заспокоїв Василя. Хлопець відчував, що його міцно обплітають мотузки, тепер він був прив’язаний до столу так, що не міг ворухнутися. Косуючи поглядом, завважив іще, як Антоній, засукавши рукави, довго мив руки у воді, від якої піднімалася пара.

Тоді забряжчали інструменти, мить — і на правій нозі Василько відчув щось наче два доторки розпеченого дроту. Ще два! Біль ставав дедалі нестерпнішим. Василь щосили зціпив зуби, на очі набігли сльози. Йому здавалося, що минають цілі години, а біль лише дужчав… Нарешті крізь стиснуті зуби почулося приглушене протяжне виття: