Розділ VI

— А ти думай про щось інше, — невпевнено бовкнув він.

— Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!

Шарпонув ковдру й відкрив ноги.

Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.

Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.

Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!

Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:

— Що з тобою?

— Чекай-но, Василю! — озвався хрипким голосом Антоній. — Як давно ти впав і ноги поламав?

— П’ятий місяць уже… Але…

— П’ятий? Але тобі ноги поскладали?

— Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.

— І що?

— І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…

— То що?

— То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.

— Немає?

— Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.

Антоній засміявся.

— Неправда.