Розділ VI

— Як це неправда? — тремтячим голосом запитав Василь.

— А так, що неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. Бачиш… Неправда! От якби ти не міг ворушити, тоді кінець. А ступнями?

— Не можу, — скривився Василько, — боляче.

— Боляче? Воно й повинно боліти. Це значить, що все добре.

Він насупив брови й про щось міркував. Нарешті впевнено мовив:

— Треба тобі знову ноги поламати й скласти кістки правильно. Так, як має бути. І ти видужаєш. Якби ти пальцями не міг ворушити, то вже нічого не можна було зробити, а так можна.

Василь приголомшено вдивлявся в нього.

— А ти, Антонію, звідки знаєш?

— Звідки? — завагався той. — Не знаю, звідки. Але тут немає нічого складного. От, дивися. Ось тут тобі криво зрослося, а на цій нозі ще гірше. Ось тут тріщина аж до коліна, певне.

Він натиснув і спитав:

— Боляче?

— Дуже.

— От бачиш. І тут має бути те саме!

Каліка аж засичав від доторку.

Антоній усміхнувся.

— Бачиш! Тут треба розрізати шкіру і м’язи. А тоді молоточком… або пилкою. І скласти так, як слід.

Зазвичай спокійний і навіть незворушний Антоній цілковито змінився. Він схвильовано пояснював Василеві, що не можна втрачати часу, і треба швидко робити операцію.

— Доктор Павлицький не погодиться, — заперечно похитав головою Василь. — Він щось як скаже, то потім нічого й чути не хоче. Хіба що до Вільна їхати?

Він аж тремтів від надії, яку пробудив Антоній, і занепокоєно вдивлявся в нього.

— Не треба до Вільна! — сердито відказав Антоній. — Нікого не потрібно. Я сам! Я сам це зроблю!..