Розділ XX

Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».

Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.

— Нині не зимно, — сказав він. — Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.

— Із задоволенням, — вигукнув Лешек. — Ми у вас як удома… Наче в себе.

— Спасибі за ласку.

— Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.

Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.

— Ви, пане Антонію, — озвався знову Лешек, — справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?

Косиба мляво посміхнувся.

— Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…

— І вам не соромно, — удав обурення Лешек. — Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!

— Господь її за це винагородить!

— Ну, то як?

— Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя — нові прив’язаності.

— Дуже гарно! — вигукнув Лешек. — Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.

— Стриєчку Антонію, — Марися взяла його під руку, — я так вас прошу, так дуже прошу…

Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.

— Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.

Він відвернувся до самовара, який почав уже висвистувати.

Лешек розвів руками.