— Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.
— Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?
— Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.
— Не розумію…
— Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.
— То де ж він?
— Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…
Добранецький замислився.
— Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.
— Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.
— Гаразд. Спасибі вам.
Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили.
Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.
— Знайдете їх там чи там, — закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»
— А чого ні?
— Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.
— Та звісно, — кивнув головою візник і вйокнув на коника.
До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.
У глибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.
Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XX“ на сторінці 2. Приємного читання.