Розділ XX

— Що ж, шкода. Бо я собі вже запланував, що на «новосілля», у той день, коли ви переїдете до Людвикова, я подарую вам комплект хірургічних інструментів…

Він чекав на відповідь, проте знахар вдав, що не чує спокусливої пропозиції. Узяв з полиці склянки, глянув крізь них на світло й заходився наливати чай.

Коли вже сиділи за столом, Марися сказала:

— Сьогодні ксьондз оголосив про наше вінчання. За місяць одружуємося.

— Але на весілля ви мусите приїхати! — вигукнув Лешек.

— Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.

— Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?

— Стриєчку Антонію!

— Чому ж ні, — кивнув головою знахар. — До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.

— Пане Антонію, — заперечив Лешек, — усе лише починається. Це лише початок нашого великого щастя, яке ми здобули, подолавши стільки перешкод, ціною стількох сліз, печалей і розпачу… Аж дивно стає, як подумаєш, скільки довелося настраждатися…

— Тим краще для вас, — серйозно мовив знахар.

— Чому тим краще?

— Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.

Замислилися всі троє. Молоді — над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба — над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…

У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.

— Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…

— Гаразд. Нехай постоять тут, — відповів Лешек. — Хоча нам однаково скоро їхати.

— Куди це ви із квітами? — зацікавився знахар.

— Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, — повагом відповів Лешек.

— Твоєї матері, голубко?