— Спасибі, Прокопе! — відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».
— Я знаю, мій добрий друже, — пані Елеонора стиснула його плече. — І не бійся.
Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.
На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:
— Заходьте!
Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.
Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну-єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.
— Синку мій! — ледь чутно прошепотіла вона.
Лешек кинувся цілувати їй руки.
— Мамо! Мамо!
У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.
Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного — аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.
Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:
— Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.
— Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я люблю не так сильно, як вона на те заслуговує.
Марися стояла, потупившись, знічена й несмілива.
— Ми з батьком, — сказала пані Елеонора, — долучимо наші почуття до твоїх, сину, і може, тоді запанує якась рівновага.
Вона підійшла до Марисі й погладила її зашарілі щоки.
— Глянь на мене, я хочу зазирнути у твої очі й переконатися, чи дуже ти його кохаєш.
— Дуже, пані! — тихо мовила Марися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XVII“ на сторінці 5. Приємного читання.