— Йому тридцять років!
— Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.
— Інакше кажучи, — засміявся пан Чинський, — ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?
— Я цього не сказала.
— Тоді що ти сказала?!
— Що мушу дотримуватися принципів… але…
— Що — але?
— Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.
Пані Елеонора важко похнюпилася.
— Абсурд, моя люба, — упевнено вигукнув її чоловік. — Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.
Поклав дружині руку на плече.
— Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?
Пані Чинська кивнула головою.
— Ти правий.
— Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.
Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.
— Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, — продовжував пан Станіслав, — що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.
— Що ти маєш на увазі?
— Я думаю, що найрозсудливіше — це забрати цю Марисю до нас.
— До нас? До Людвикова?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XVII“ на сторінці 3. Приємного читання.