Розділ XVII

— Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.

— Чому?

— Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?

— Що ж робити? — стиснула руки пані Чинська.

— Їхати туди якомога швидше.

— Куди? До млина?

— Так. Якщо вже не запізно.

Пані Чинська швидко підвелася.

— Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.

Пан Станіслав обняв дружину.

— Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.

Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.

За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.

Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.

Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.

Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.

— Наші коні коло млина, — мовив він, не озираючись.

«Слава Богу, що вони ще тут», — подумали Чинські.

Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.

— А син ваш, паночку, — сказав Прокіп, — тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.