Розділ XVII

Пані Чинська прикусила губу.

— Це абсурд!

— Особисто я з тобою згоден. Але треба рахуватися з об’єктивними фактами. А факти свідчать, що він її кохає. Ніхто не відбирає собі життя від розпачу за кимсь, хто просто подобався. Це одне. Тепер він довідався, що вона жива. І зазнає такого шоку, що лякає всіх присутніх удома. Воно й не дивно. Людина, котра вже кілька місяців перебуває в надзвичайно пригніченому стані й обмірковує лише вид самогубства, раптом віднаходить усе, що втратив. І тоді пригадує собі, що саме рідна мати сповістила йому про смерть цієї дівчини. Усвідомлює, що ми обоє не повідомили його про її одужання. А тепер подумай, як він нас засуджує, як безсумнівно засуджує!

Пані Чинська прошепотіла:

— Але ж я не обманювала його! Принаймні була переконана, що кажу правду.

— Та переконавшись, що це було не так, ти вирішила приховати це від нього.

— Не приховати. Просто я не вважала, що Лешека це настільки цікавило, аби про це писати.

Пан Чинський зробив невизначений жест рукою.

— Ти помиляєшся, люба Елю. Ти чітко сказала мені тоді, що слід приховати від Лешека те, що Марися одужала.

— Але це задля його ж добра.

— Це вже інша справа.

— Задля його добра. Я хотіла, щоб цей роман вивітрився йому з голови.

Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.

— Як ти можеш це називати романом? Тепер, коли прочитала ці листи?

— Я аж ніяк не наголошувала на цьому слові.

— Крім того, він пише, що був із нею заручений, називає її своєю нареченою, запевняє, що невдовзі вони мали повінчатися.

— Я б ніколи на це не погодилася, — вибухнула пані Елеонора. — Ніколи не благословила би!..

Пан Чинський підвівся.

— Тепер я сумніваюся, що він, наш син… прийняв би наше благословення, навіть, якби ми про це благали! Навіть, якби благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!

Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи: