Розділ «Четверта ніч Каравалу»

— Ще раз торкнись її, і я...

— Гадаю, ти вловив суть продемонстрованого?

Ці фрази злилися в її вухах воєдино. Граф простягнув їй руку, в його виразі вже не було пихи, натомість з’явилося щось невпевнене й нечітке. Батько стояв трохи далі й тримав ніж біля горлянки Джуліана.

— Він ніяк не хоче триматись од тебе подалі, — пояснив губернатор Драґна.

— Батьку, припини, — уривчасто мовила Скарлет. — Я прошу пробачення, що втекла. Але у тебе є я. Відпусти його.

— Але якщо я його відпущу, звідкіль мені знати, що ти ще викинеш?

— Я згоден з вашою дочкою, — мовив граф. Обняв її рукою, ніби захищав. — Мені здається, це занадто.

— Я не збираюсь його вбивати, — губернатор Драґна примружив очі, ніби усі вони були нерозсудливими. — Я лише даю дочці невеличкий стимул не тікати наступного разу.

Відчуття слизького бруду розлилося всередині Скарлет, коли батько притулив ножа до його горла. Досі їй здавалося, що не було нічого болючішого, ніж дивитися, як батько б’є Теллу. Однак лезо біля Джуліанового обличчя завдавало пекельного болю.

— Будь ласка, тату, — тремтіла дівчина при кожному слові. — Обіцяю, це востаннє, коли я тебе не послухалась.

— Я вже чув твої пусті обіцянки. Після сьогодні, гадаю, ти нарешті її дотримаєш, — губернатор Драґна облизав куточок губ і замахнувся.

— Ні...

Граф затулив рота Скарлет рукою у рукавичці. Батько провів кинджалом по вродливому обличчю Джуліана, починаючи з підборіддя, через усю щоку аж до самісінького ока.

Джуліан погамував крик болю, Скарлет намагалася вирватися, щоб підбігти до нього, однак вона лиш спромоглася копнути ногою. Вона злякалася, що батько завдасть Джуліанові ще більшої шкоди, бо вона й так видала власні емоції.

Вона сподівалась, що Джуліан захищатиметься, вхопить ножа і втече — у нього ж бо такі дужі м’язи. Скарлет задавалось, що навіть поранений він завиграшки подужає батька. Та Джуліан був уже не тим егоїстичним юнаком, на його обличчі вона прочитала рішучість, він намірявся залишатися з нею до останнього подиху. Він стояв мужньо, як поранена статуя, поки душа Скарлет рвалась на шматки.

— Ну все, справу зроблено, — мовив батько.

— Знаєте, — Джуліан повернувся до графа. На залитому кров’ю обличчі з’явилася посмішка. — Змушувати жінку бути з вами, катуючи інших людей — жалюгідний вчинок.

— Мабуть, зарано тебе відпускати, — губернатор знову звів угору ніж.

Скарлет спробувала вирватись від графа, проте його руки стискали її наче мотузки.

— Цим ти лишень погіршуєш ситуацію, — зашипів граф. А батькові мовив голосніше вдаваним знудьгованим голосом. — Не думаю, що в тому є потреба. Він лиш хоче нас вивести з рівноваги, — граф самовдоволено посміхнувся, ніби слова Джуліана нічого для нього не значили. Натомість Скарлет відчувала пришвидшене биття серця та жар частого дихання на своїй шиї. — І заради всіх святих, дайте йому хустину. Він же розбризкує усюди кров.