Розділ «Четверта ніч Каравалу»

Скарлет смикнула Джуліана униз вологих сходів до вхожу в тунель, міцно стискаючи його руку, тоді як батько з графом намагалися їх наздогнати. Вона побоялася озирнутися, але чула сліди погоні. Тупотіння черевиків, двигтіння землі, стукіт серця.

— Джуліане, біжи вперед і знайди важіль закрити тунель, перш ніж, — Скарлет замовкла, бо побачила, як батько з графом добігли до сходів. На золотому світлі їхні тіні видовжилися й неначе простягали до неї свої мацаки. Запізно шукати важіль..

Однак Скарлет із Джуліаном майже дісталися низу сходів. Перед ними постали три тунелі, які розходились у різні напрямки: один — залитий золотом, другий — чорний як смола, третій — освітлений срібно-блакитним.

Відірвавши руку від його долоні, Скарлет штовхнула Джуліана до найтемнішого тунелю.

— Нам потрібно розділитись, а тобі слід сховатися.

— Ні, — він потягнувся до неї.

— Ти не розумієш, — Скарлет відступила назад. — Після того, що трапилось сьогодні, батько тебе вб’є.

— Тоді зробімо так, щоб він нас не спіймав, — Джуліанові пальці сплелись з її і разом вони побігли до лівого золотого тунелю.

Скарлет любила золотисті барви, вони вселяли надію, видавалися чарівними. На коротку осяйну мить вона навіть дозволила собі сподіватися, що цей колір їй допоможе, що вона і справді випередить батька і розпоряджатиметься власною долею.

Вона майже зробила це. Батька не видно було, але граф не відставав. Рукою в пальчатці він шарпнув її за руку, а вже за мить вона відчула, як палахкотить її голова. Батько схопив її за волосся. Вона кричала, поки двоє чоловіків відривали її від Джуліана.

— Відпустіть її, — вигукнув Джуліан.

— Стій, де стоїш, а то їй гірше буде, — губернатор Драґна однією рукою схопив Скарлет за горло, а на другу накрутив її волосся.

Скарлет стримала крик, та сльози болю градом котилися по щоках. Оскільки її тримали за шию, батька вона не бачила, проте уявляла його знавіснілий вираз. Це лише початок.

— Джуліане, — благала Скарлет, — будь ласка, забирайся звідси.

— Я не залишу тебе.

— Стій, де стоїш, — повторив губернатор Драґна. — Пам’ятаєш як ми останнього разу грали в цю гру? Як утнеш щось, що мені не до вподоби, моя люба дочка змушена буде розплачуватись.

Джуліан завмер.

— Так набагато краще, але щоб ти раптом не забув... — губернатор Драґна відпустив Скарлет і вдарив їй кулаком у живіт. Скарлет впала на коліна, повітря вилетіло з легень. Довкола все розпливлося, вона відчувала лише біль, відлуння батькового кулака. Руки заплямувала грязюка, поки Скарлет намагалась щосили підвестись на ноги.

Навколо голоси відскакували від стін. Злі й налякані. Коли підвелась, світ змінився.

— Невже це необхідно?