Розділ «Четверта ніч Каравалу»

Повільно очі призвичаїлись до крихітних зелених вогників, дрібних, як частинки пилу. Вони переливались і роїлись у повітрі, як світлячки, осяюючи нефритовим світлом дві сіро-сині стеатитові скульптури, що охороняли вхід на сходи. Вдвічі вищі за Скарлет, загорнуті у мантії, що зникали під водою. Долоні статуй складені у мовчазній молитві, очі заплющені, а обличчя тим часом виражали суворість. Широко відкриті роти скривились у німій агонії. Скарлет з останніх сил видерлась на чорні стеатитові сходи.

— А я вже мало не втратив у вас віру, — по сходах зацокала палиця. Поліровані сходинки одна за одною стали набирати барви. Але не сходи, і не понура місцина, до якої вони вели, прикували увагу Скарлет, вона не могла відвести погляду від молодика в оксамитовому циліндрі.

Вона кліпала очима. Він стояв перед нею, простягнувши руку, аби допомогти підвестись на ноги.

— Я дуже радий, що нарешті ви впорались, Скарлет.

33

карлет наказувала собі не втрачати пильності. Вона знала, що Легенда був змією. А гадюка у циліндрі та фраку — однаково змія. І справді він був майже таким, яким вона собі його уявляла. Щоправда, вона гадала, що магістр Каравалу виявиться ще більшим вродливцем, однак мала визнати, що він був самою елегантністю, приправленою інтригою та ілюзіями. Вогники, якими мінилися його очі, навіяли Скарлет відчуття, ніби її огорнув чар, видимий лише йому.

Він виглядав молодшим, ніж думала Скарлет, трохи старшим за неї. Жодної зморшки чи шрамів на обличчі. Чутки, що він ніколи не старів, вочевидь, були правдивими. Він рвучко зняв яскраво-синій каптур і накинув на тремтячі плечі Скарлет.

— Я порадив би вам зняти мокрий одяг, та чув, що ви у нас надзвичайна скромниця.

— А я змовчу про те, що чула про вас, — випалила Скарлет.

— Ой, ні! — Легенда театрально плеснув у долоні, вдаючи образу. — Невже про мене ходить лиха слава?

Він засміявся огидним потужним сміхом, що відскакував од стін печери, ніби за каменями ховались десятки різних Легенд. Луна дикого реготу не вщухала, доки магістр Легенда не клацнув пальцями. Проте маніакальна посмішка не зникла. Губи його нервово посмикувалися, він явно знов затіяв щось лихе і йому страшенно кортіло цим поділитися.

«Він божевільний», — подумала Скарлет і відступила назад, швидко глянула на воду, звідки мав би вже з’явитися Джуліан. Проте поверхня лишалась нерухомо.

— Якщо ви чекаєте на свого друга, то сумніваюсь, що він приєднається. Принаймні поки що, — в кутиках губ Легенди з’явилася жорстокість, яка вмить глибоко просочилась фіолетовою барвою під її мокрий одяг.

— Що ви зробили з Джуліаном і моєю сестрою?

— Прикро, справді прикро, — відказав Легенда. — У вашому голосі стільки драматизму. А знаєте, з вас вийшла б чудова артистка.

— Це не відповідь на моє питання, — зауважила Скарлет.

— Бо ви ставите неправильні питання! — закричав Легенда. У ту ж секунду він опинився просто перед нею. Вищий, ніж їй здавалось, і страшенно лютий. Його очі були темними, ніби зіниці повиїдали білки.

Скарлет нагадала собі, що в тунелях із людською свідомістю відбуваються неймовірні речі. Вона стояла на своєму й запитала твердим голосом:

— Де моя сестра і Джуліан?

— Я вже казав, це неправильне питання, — похитав головою Легенда, ніби вона його засмутила. — Але після того, як ви вдруге про них згадали, я дуже хочу знати: кого б ви більше воліли бачити, Джуліана чи сестру?