Розділ «Четверта ніч Каравалу»

І у цю мить за ним почулись важкі кроки. За мить з’явився Джуліан. Сухий і цілісінький, хіба з раною на щоці.

— Про вовка промовка, — вигукнув Легенда. — Ти сам розповіси, чи мені це зробити? — очі Легенди блищали. Тепер у них не було і сліду божевілля. Це був бездоганний джентльмен у циліндрі та фраку, при здоровому глузді з убивчим поглядом переможця.

Скарлет пойняв такий жар, що краплі, які спадали з волосся на тіло, ставали гарячими. Їй не вірилось, що Легенда дотримав слова. Та понад усе їй не подобався його тон, а ще він дивився на Джуліана, як на свою власність.

— Здається мені, що ваш наречений годиться лишень для декорації, та щодо одного він таки мав рацію: я нікому не роблю послуг. Це ж дурість, докласти стільки зусиль, аби покласти край заручинам, дозволивши вам полишити острів з кимось іншим. Саме тому на мене працював Джуліан протягом всієї гри.

Ні! Скарлет чула слова Легенди, але не вірила в них. Просто не хотіла у це вірити. Дивилась на Джуліана, чекаючи на якийсь сигнал. Сподіваючись, що це ще одна частина великого обману.

А тим часом магістр Каравалу дивився на Джуліана так, ніби той просто був однією з забавок. Скарлет жахнулась, коли Джуліан посміхнувся у відповідь. Рівні кінчики зубів заблищали у світлі ліхтаря. Той самий оскал, як на пляжі Дель Охос; самовдоволена посмішка переможця жорстокого обману.

— Спершу я гадав, що ви оберете Данте, — вів Легенда. — Думав, він більше вам пасує, а тепер я дуже втішений, що помилився.

— Данте та його сестра також бути частиною гри? — випалила Скарлет.

— Скажіть?! Яка блискуча брехня, — мовив Легенда. — Тільки не засмучуйтеся. Я двічі посилав людей попередити вас. Вам двічі казали нічому не вірити.

— Але, — відкривши рота, Скарлет повернулась до Джуліана. — Твоя сестра, Роза? Це теж обман?

На мить здалось, що Джуліан здригнувся від імені Роза, проте подальші його слова були позбавлені емоцій.

— Була дівчина на ім’я Роза. Вона померла так, як я тобі розповів, але вона мені не сестра. Це лише безталанна дівчина, котра надто вже перейнялася грою.

У Скарлет тремтіли руки. Вона відмовлялася в це вірити. Не могло усе виявитися неправдою, лише грою для Джуліана. Знала, що були і миті правди. Не зводила з нього очей, сподіваючись на якийсь проблиск, прояв емоції чи погляд, який підкаже їй, що ця сцена з Легендою була насправді грою.

— Тоді я непогано впорався з роллю, — посміхнувся Джуліан такою посмішкою, що розбиває серця.

Але серце Скарлет вже давно було розбите. Роками батько роздирав його на шматки. Знову і знову вона йому це дозволяла. Дозволяла йому робити з неї безсилу нікчему. Та насправді Скарлет не була такою. Їй осточортіло дозволяти своїм страхам перетворювати її на слабку, з’їдати її зсередини, всю до решти.

— А я й досі впевнена, що ви зробили мені послугу, — мовила вона, повернувшись до Легенди. — Ви ж самі казали, що мій колишній наречений більше скидається на декорацію, ніж на людину. Мені набагато краще без нього. А тепер поверніть мені сестру і відпустіть нас додому.

— Додому? Ви й досі вважаєте, що маєте куди їхати? Але ж ви зруйнували своє майбутнє! Чи...— Легенда знову поглянув на Джуліана, — ви це кажете, бо й досі гадаєте, що небайдужі йому?

Скарлет хотіла заперечити. Джуліан, якого вона знала, зазнав тортур заради неї. Хіба ж можна таке зіграти? Вона відмовлялась у це вірити, навіть якщо Джуліан дивився на неї, як на найбільшу дурепу на білому світі. І, ймовірно, він мав рацію.

Скарлет зрозуміла, що відтоді, як вони разом опинилися на острові, його очі палахкотіли. Хоч сердився він, а чи сміявся, Скарлет однаково читала в його погляді, що вона зачіпає якісь потаємні струни його душі.

А тепер там нічого не було. Навіть жалю. Якусь страшну мить Скарлет поставила під сумнів усе, у що вірила. А потім пригадала: «Це на випадок непередбачених обставин».