Розділ «Перша ніч Каравалу»

— Якщо ти вважаєш, що я погано знаю сестру, може, зайдеш собі іншого партнера?

— Хочеш вір, а хочеш ні, ягідко, але мені до вподоби грати у парі з тобою. І здається, я бачив цей палац після того, як ми сіли на човен вчора вночі. Якщо це дійсно так і листівка — наша друга підказка, у замку знайдемо третю. Коли я грав раніше, — Джуліан притих, почувши кроки. Важкі. Впевнені. Вони зупинились біля дверей Теллиної кімнати. Скарлет визирнула у коридор.

— О, вітаю, — усмішка в Данте вийшла майже ідеальна, коли б не кривувата. Він так само був вбраний у все чорне, що вдало гармоніювало з чорнотою татуювань. Але побачивши Скарлет, Данте, здавалось, посвітлішав. — Лише хотів перевірити, чи у вас все гаразд. Чи зручно було спати у моєму номері? — слова «спати» й «мій номер» з уст Данте злетіли доволі грубо.

— Хто там біля дверей, любове моя? — Джуліан стояв за спиною Скарлет. Він не торкався її, але відстань, що лишалась між ними, чітко вказувала, хто тут має більше прав. Дівчина відчувала свіжість, що пестила її тіло. Джуліан стояв позаду, однією рукою сперся на раму, а іншою на двері.

І враз вираз замилування зник з обличчя Данте. Очі люто зиркали то на Скарлет, то на Джуліана. Він і слова не промовив, але Скарлет вловила, як напружилося його тіло. Щось змінилося і в Джуліанові. Він ледь торкався її грудною кліткою, але Скарлет відчувала напруження та міць кожного м’яза, що аж ніяк не співпадало з легковажним тоном моряка:

— То мене хтось представить?

— Джуліане, це Данте, — мовила Скарлет.

Данте простягнув руку. Саме ту, з трояндою на тильному боці.

— Данте люб’язно мені дозволив залишитись у його номері, — пояснила Скарлет. — Оскільки з моїм номером явно щось наплутали.

— У такому разі, приємно познайомитись, — Джуліан потис руку Данте. — Радий, що ви допомогли моїй нареченій. Коли я про все довідався, то мало не помер на місці. Я волів би, щоб вона прийшла до мене, — Джуліан обернувся до Скарлет — і на його обличчі вона прочитала облудне обурення й люб’язність.

Ні, вона таки помилялася, коли вважала, що він турбується через неї, насправді його все це забавляло. Він грав роль турботливого нареченого тільки щоб відшити Данте, насправді ж йому байдуже до неї.

Скарлет знову поглянула на Данте, сподіваючись знайти спосіб усе йому пояснити, але той більше не дивився на неї. Вродливе обличчя змінило вираз. Тепер воно виражало не стурбованість, а байдужість. Так, наче вона перестала для нього існувати.

— Ходи-но сюди, серденько, — прошепотів Джуліан, — відійдемо, щоб він мав змогу все тут оглянути.

— Усе гаразд, — відказав Данте. — Думаю, я побачив усе, що мені потрібно. — І він мовчки вийшов у коридор.

Коли Данте пішов, Скарлет визвірилась на Джуліана:

— Я не твоя власність і мені не подобається така поведінка.

— Але тобі сподобалось, як він дивився на тебе, чи не так? — Джуліан оглянув Скарлет зверху вниз, кліпаючи густими темними віями, й криво посміхнувся. — Як ти гадаєш, чи практикує він той погляд перед люстром?

— Припини. Він не дивився так на мене. Просто Данте дуже приємна людина. І на відміну від декого, щоб допомогти мені, готовий був пожертвувати кімнатою.

— А мені здалося, що він скидався на людину, котра прийшла отримати платню за цю пожертву.

— Тьху ти! Та не суди ж про всіх по собі! — Скарлет вискочила з дверей і закрокувала коридором, схопивши наступну підказку — Теллину листівку.