Розділ 3

— А є вони на Стоках, так? — загарчав Геральт. — Там, куди вам шлях, усій вашій галайбіді? Куди бажаєте собі збройний ескорт отримати? Кажи, хлопе. Але будь уважним: земля і насправді готова під тобою розступитися!

Бортник опустив очі й неспокійно глянув на землю під ногами. Ґеральт промовисто мовчав.

Мільва нарешті зрозуміла, в чому справа, вилаялася паскудно. Кагір презирливо пирхнув.

— Ну? — підганяв відьмак. — Куди пішли друїди?

— А хто їх, пане, знає, куди саме? — пробелькотів нарешті бортник. — Але на Стоках можуть бути… Так само як і деінде. Але ж на Стоках добрих дібров повно, а друїдові ради діброви мають…

За бортником стояли вже, окрім старости Кроніна, обидві гамадріади, мати й дочка. Добре, що дочка вдалася у матір, не в батька, машинально подумав відьмак, бортник до дружини пасує, як вепр до кобили. За гамадріадами, як він помітив, стояли ще кілька жінок, куди менш вродливих, але з подібними ж благальними поглядами.

Він глянув на Регіса, не знаючи, чи сміятися, чи лаятися. Вампір стенув плечима.

— Якщо подумати, — сказав, — то бортник, Ґеральте, має рацію. По суті, цілком правдоподібно, що друїди вирушили на Стоки. Це й справді досить характерні для них терени.

— Оця характерність, — погляд відьмака був дуже, дуже холодним, — є, як на тебе, досить великою, аби раптом змінити напрямок і мандрувати наосліп із оцими ось?

Регіс знову стенув плечима.

— А що за різниця? Подумай. Друїдів у Каед Ду немає, а тому напрямок цей належить виключити. Повернення за Яругу, як думаю, також не може бути предметом дебатів. А всі інші напрямки для нас однакого добрі.

— Правда? — Температура голосу відьмака дорівнювала температурі погляду. — А з тих усіх, що лишилися, який, як на тебе, був би найбільш властивим? Той, спільний із бортниками? Чи якийсь цілком інший? Зумієш окреслити це у своїй незмірній мудрості?

Вампір повільно повернувся у бік бортника, бортного старости, гамадріад й іншого бабства.

— А чого то, — запитав він серйозно, — так лякаєтеся ви, добрі люди, що треба вам супровід? Що збуджує у вас страх? Говоріть щиро.

— Ой, паничу, — застогнав Ян Кронін, а в очах його з’явився справжній жах. — Шо ви оте ще й питаєте… Дорога нам через Вогке Урочище! А там, паничу, страшно! Там, паночку, бруколаки, лист’єноси, ендріаги, іноги й усяка інша мерзота! Тож ледь два тижні, як лєший зятя мого цапнув там, та так, шо зять лише загарчати встиг — і по ньому вже було! І вам дивно, шо страх нам туди з бабами й дітьми йти? Га?

Вампір глянув на відьмака, а обличчя мав при тому дуже серйозне.

— Моя незмірна мудрість, — сказав, — підказує мені окреслити вказаний напрямок як найбільш властивий для відьмака.

І вирушили ми на південь, до Стоків, країни, що лежала у підніжжі гір Амелл. Рушили ми великим обозом, у якому було усе: молоді дівчата, бортники, трапери, баби, діти, молоді дівчата, домова худоба, домовий реманент, молоді дівчата. Й до холери меду. Все від того меду зліплювалося, навіть дівчата.

Табір ішов зі швидкістю піших і возів, утім, швидкість маршу не знижувалася, бо ми не блукали, а йшли як по мотузочці — бортники знали дорогу, стежки й греблі поміж озерами. І прислужилося те знання, ой, прислужилося, бо почалася мжичка й раптом усе холерне Заріччя потонуло у густому, наче сметана, тумані. Без бортників ми б точно заблукали, а то й потопилися б десь у болотах. Також не доводилося нам втрачати час й енергію на організацію і приготування їжі — годували нас тричі на день, досита, хоча й невишукано. Й дозволяли після їжі полежати кілька хвилин черевом догори.

Коротко кажучи, було чудово. Навіть відьмак, той старий похмурняк і нудняк, почав частіше посміхатися і втішатися життям, бо вирахував, що ми йдемо п’ятнадцять миль щоденно, а від часу, як вирушили ми з Брокілону, не вдалося нам ані разу досягнути подібного. Роботи відьмак не мав жодної, бо хоча Вогке Урочище було вогким так, що й уявити собі важко щось більш вогкого, монстрів там ми жодних не перестріли. Так, трохи повили ночами упирі, ридали лісові плачки та болотяні вогники танцювали на трясовинах. Нічого екстраординарного.