Розділ 3

— Куди? — повторив відьмак.

Смугастий кіт бортника всівся перед вампіром і жахливо занявчав. Гамадріада шмагнула його мітлою.

— Злий знак, як кіт серед білого дня нявчить, — видавив із себе бортник, у дивному замішанні. — А друїди… Оточки… Втекли на Стоки. Так. Вірно кажу. На Стоки.

— Добрих шістдесят миль на південь, — оцінив Любисток досить безтурботним, навіть веселим голосом. Але відразу замовк під поглядом відьмака.

У тиші, яка настала, було чути тільки зловороже нявчання вигнаного надвір кота.

— У принципі, — озвався вампір, — яка нам різниця?

Ранок наступного дня приніс подальші несподіванки. І загадки, які, втім, швидко знайшли відповіді.

— Хай мене зараза, — сказала Мільва, яка перша вилізла із сінника, розбуджена розгардіяшем. — Хай мене покрутить. Глянь-но на це, Ґеральте.

Галявина була повна народу. На перший погляд видно було, що зібралося тут п’ять чи шість бортницьких станів. Вправне око відьмака виловило також у натовпі кількох траперів і щонайменше одного смоляра. Разом громаду належало оцінити у якихось дванадцять хлопів, десять баб, десятеро підлітків обох статей і стільки ж малих дітей. Також громада мала шість возів, дванадцять волів, десять корів і чотири кози, чимало овець і немало псів і котів, чиї гавкання і нявчання у цих обставинах треба було безумовно визнати недобрим знаком.

— Ото цікаво, — протер очі Кагір, — що воно може означати?

— Клопоти, — відповів Любисток, стріпуючи сіно з волосся.

Регіс мовчав, але міну мав дивну.

— Просимо снідати вельможне панство, — сказав їм знайомий бортник, підходячи до сінника у товаристві плечистого чоловіка. — Готовий уже сніданок. Вівсянка на молоці. І мед… А це, дозвольте представити: Ян Кронін, староста наш бортний…

— Радий я, — збрехав відьмак, не відповівши на уклін, ще й тому, що коліно боліло страшенно. — А та громада, звідки вона тут узялася?

— Оточки… — Бортник почухав тім’я. — Бачте, зима йде… Борті вже позакривані, літки поставлені… Час уже нам повертатися на Стоки, до Рідбруна… Мед відстояти, перезимувати… Але у лісах небезпечно… Самому…

Староста бортний закашлявся. Бортник глянув в обличчя Ґеральтові й немов трохи зменшився.

— Ви ж кінні і збройні, — видавив з себе. — Хоробрі й сміливі, то зразу видно. Із такими, як ви, й у дорогу не страшно… А й вам вигода буде… Ми кожну стежку, кожну просіку, кожен яр і чагар знаємо… І годувати вас станемо…

— А друїди, — холодно сказав Кагір, — пішли з Каед Ду. Саме на Стоки. Що за небувалий збіг обставин…

Ґеральт поволі підійшов до бортника. Обіруч узяв його за кабат на грудях. Але за мить передумав, відпустив, розгладив одяг. Нічого не сказав. Ні про що не запитав. Але бортник і так поспішив із поясненнями.

— Правду я говорив! Присягаюся! Хай я під землю провалюся, якшо збрехав! Пішли омельники з Каед Ду! Нема їх тама!