Розділ 2

Цірі спочатку була здивована і трохи розчарована — дивилася вона на Ґіселера, як на героя, мала Щурів за взірець свободи й незалежності, сама полюбила ту свободу, те презирство до всіх і всього. Аж тут несподівано довелося виконувати роботу на замовлення. Їм, наче найманим розбійникам, хтось наказував, кого бити. Мало того — хтось забороняв когось їм бити, а вони слухали, похнюпившись.

— Щось за щось, — стенула плечима допитувана Містле. — Готспорн віддає нам накази, але й дає інформацію, завдяки якій ми виживаємо. Свобода й презирство мають свої межі. Аж, зрештою, завжди є так, що ти — чиєсь знаряддя.

Таке воно життя, Соколице.

Цірі була здивована й розчарована, але те швидко минуло. Вона вчилася. Також і тому, аби не дуже дивуватися і не забагато очікувати — бо тоді розчарування мало стати більшим.

— Я, дорогі мої Щури, — говорив тим часом Готспорн, — мав би ремедіум від усіх ваших клопотів. Від ніссірів, баронів, префектів, від Бонгарта навіть. Так-так. Бо хоча стискається на ваших шиях аркан, я мав би спосіб на те, щоб із петлі вислизнути.

Іскра пирхнула, Реф зареготав. Але Ґіселер стишив їх жестом, дозволив Готспорну продовжувати.

— Кажуть, — сказав за хвилинку купець, — що у будь-який день буде проголошена амністія. Якщо навіть на комусь кондемнація висить, та що там — навіть коли над кимось мотузка висить, буде тому прощено, якщо тільки він об’явиться й у вині признається. Те й вас стосується.

— Дурня йохана! — крикнув Кейлі, трохи зі сльозами на очах, бо оце власне втягнув носом дещицю фісштеху. — Нільфгардські фокуси, фортелі! Не нас, стріляних горобців, на такі плевели брати можна.

— Потроху, — стримав його Ґіселер. — Не гарячкуй, Кейлі. Готспорн, як ми його знаємо, не звик слова на вітер кидати чи морду за так кривити. Звик він знати, що й для чого говорить. І тому напевне відає, та й нам розповість, звідки та раптова нільфгардська ласкавість.

— Імператор Емгир, — спокійно сказав Готспорн, — бере дружину. Скоро ми у Нільфгарді матимемо імператрицю. Тому мають оголосити амністію. Імператор начебто страшенно щасливий, тож і іншим хоче подарувати щастя.

— До дупи мені імператорське щастя, — зарозуміло заявила Містле. — А амністією дозволю собі не скористатися, бо чогось та нільфгардська ласка мені свіжим мішком тхне. Начебто палю на шпичак стругали, ха-ха!

— Сумніваюся, — стенув плечима Готспорн, — аби то був підступ. Це ж справа політична. І велика. Більша, ніж ви, Щури, ніж усе місцеве гультяйство, докупи взяте. Тут у політиці справа.

— Чи то — про що? — нахмурився Ґіселер. — Бо ми ані дідька не зрозуміли.

— Весілля Емгира є політичним, і політичні справи за допомогою весілля того мусять бути виграні. Імператор творить тим шлюбом союз, хоче ще сильніше Імперію згуртувати, покласти край прикордонним сутичкам, мир запровадити. Бо знаєте, із ким він одружується? Із Ціріллою, спадкоємицею трону Цінтри.

— Брехня! — крикнула Цірі. — Дурня повна!

— І яким це чином панна Фалька звинувачує мене у брехні? — Готспорн підвів на неї очі. — Чи ж би є вона краще поінформованою?

— Напевне!

— Тихіше, Фалько, — скривився Ґіселер. — Як тобі сором на столі наколювали, ти мовчала, а тепер репетуєш? Що то за Цінтра, Готспорне? Що то за Цірілла? І начебто чому воно має бути важливим?

— Цінтра, — втрутився Реф, сиплячи собі фісштех на палець, — то королівствечко на півночі, за яке Імперія воювала з тамтешніми володарями. Років три чи чотири тому воно було.

— Вірно, — підтвердив Готспорн. — Імперські підкорили Цінтру й навіть перейшли річку Ярру, але пізніше мусили відступити.