Розділ 2

— Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

— Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

— Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

— Докину до вогню. Холодно.

— Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

— Розповідай.

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка — окрім того факту, що жила з торговців, — із торговцями нічого спільного не мала.

— Чорні хмари скупчилися над вашими головами, — говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. — Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

— Отой? — скривився Ґіселер. — Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

— Заскавчав вовк по-баранячому, — усміхнувся Готспорн, — та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

— Аааа, — пригадав собі Ґіселер. — Карета із четвіркою тарантових[3]! То та панна?

— Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

— Там аж ніяк не у тому справа! — крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль. — Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

— І справді. — Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах. — Бо то ж велика неповага — не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів[4] на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

— Ми ті погоні вертіли собі, — заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл. — Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми — Щури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.

— Та нехай би й завернули! — запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якій його ніхто не заступив і заступати наміру не мав. — Порубаємо їх, та й уся історія!

— А точно! — крикнула зі столу Цірі, забувши вже, як минулої ночі утікали вони від погоні через села над Вельдою і який вона тоді мала страх.

— Добре. — Ґіселер гепнув долонею об стіл, кладучи різко край галасливій балаканині. — Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливіше за префекта, Варнхагенів, барона Касадея і його вразливу дочечку.