— А після, — вирішив Ґіселер, — подумаємо про ту амністію… Про Гільдію… Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно… десь так до весни. А навесні… Як травичка з-під снігу вилізе…
Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може вже боронитися.
— Вип’ємо, — сказав Ґіселер. — Бонгарту на погибель! З’їмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.
— Ясно, — пирхнула Іскра. — Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.
Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.
* * *Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.
— Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, — продовжила розповідь. — Над ранок, у суцільній темряві… Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати… Вже починало світати…
— Зараз також недовго до світанку, — позіхнув Висогота. — Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.
— Може, ти й маєш слушність. — Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. — Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.
— Маємо час, Цірі. Маємо час.
* * *— Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?
— Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.
— Це тому… Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів… Останній прощальний раз? А потім — забути?
— Я ніколи тебе не забуду, Містле.
— Забудеш.
— Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля… Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.
— Чималу треба для того мати силу, — зітхнула Містле. — І потужну магію…
— І це також можливе. — Цірі облизала губи. — Магія також… Можу її віднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моїм. Обіцяю тобі, здивуєшся, коли ми знову зустрінемося.
Містле відвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожеві смуги, які скорий світанок уже вимальовував над східним краєм світу.
— І справді, — сказала вона тихо. — Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрінемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вежа Ластівки. Відьмак. Книга 6» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2“ на сторінці 10. Приємного читання.