Розділ 11

Стоячи на льоду навколішки, у калюжі води, що з нього стікала, мисливець за нагородами закричав — дико і страшезно. На колінах, піднявши руки до неба, він кричав, вив, лаявся і богохульствував — людям, богам, демонам.

Відлуння його крику котилося по узбіччях, порослих смереками, мчало по замерзлій поверхні озера Тарн Міра.

Зсередини вежа спочатку нагадувала їй Каер Морен — такий само довгий темний коридор за аркадою, така само безкінечна безодня у перспективі колон чи скульптур. Було не зрозуміти, яким чином безодня та може міститися у стрункому обеліску вежі. Але ж вона знала, що сенсу намагатися це аналізувати немає — не у випадку вежі, яка виросла з нічого, з’явилася там, де її не було. У такій вежі могло бути все, і нічому не треба було дивуватися.

Вона оглянулася. Не вірила, щоб Бонгерт насмілився — і зумів — увійти сюди за нею. Але воліла впевнитися.

Аркада, якою вона в’їхала, горіла неприродним сяйвом.

Кельпі задзвонила копитами по підлозі, під підковами щось захрустіло. Кістки. Чашки, гомілки, грудні клітини, тазові кістки. Вона їхала по гігантській крипті. Каер Морен, подумала вона, пригадуючи. Померлих треба закопувати у землю… Як же давно воно було… Тоді я ще вірила у щось таке… У величність смерті, у пошану до мертвих… А смерть — то просто смерть. А померлий — то просто холодний труп. І не важливо, де він лежить, де гниють його кістки.

Вона в’їхала у морок, під аркади, між колонами й скульптурами. Темрява заклубочилася, наче дим, вуха її виповнили нав’язливі шепоти, зітхання, тихі промовляння. Попереду раптом запалало світло, відчинилися гігантські двері. Відчинялися одні за одними. Двері. Безкінечно багато дверей із важкезними стулками без шуму відчинялися попереду.

Кельпі йшла, дзвонячи підковами по підлозі.

Геометрія стін, що її оточували, аркад і колон раптом виявилася порушеною — так різко, що Цірі відчула запаморочення. Їй видалося, що вона всередині якоїсь неможливої багатогранної брили, якогось гігантського октаедру.

Двері й надалі відчинялися. Але одного напрямку вже було не досить. Вони прокладали безкінечно багато напрямків і можливостей.

А Цірі почала бачити.

Чорноволоса жінка, яка веде за руку попелястоволосу дівчину. Дівчина боїться, боїться темряви, лякається шепотів, що зростають у мороці, лякає її дзвін підків, який вона чує. Чорноволоса жінка із зіркою з діаманта, що іскриться на її шиї, також боїться. Але не дає того по собі зрозуміти. Веде дівчинку далі. До її призначення.

Кельпі йде. Наступні двері.

Іола Друга й Еурнейд, у кожушках, із вузликами, крокують промерзлим засніженим гостинцем. Небо темно-синє.

Наступні двері.

Іола Перша стоїть навколішки перед олтарем. Поряд із нею — мати Неннеке. Обидві дивляться, обличчя їх скривлене гримасою жаху. Що вони бачать? Минуле чи майбутнє? Правду чи неправду?

Над ними обома — над Неннеке та Іолою — руки. Простягнуті у жесті благословення руки жінки із золотими очима. У намисті жінки діамант, що світиться, наче вранішня зірка. На плечі її — кіт. Над головою жінки — сокіл.

Наступні двері.

Трісс Мерігольд підтримує своє красиве каштанове волосся, яке шарпає і плутає вітер. Від вітру немає втечі, від вітру ніщо не заслонить.

Не тут. Не на вершині гори.