Розділ 8

— Каже пророк Лобода: воістину, убогого милостинею підтримай. Але замість дати убогому цілий кавун дай йому півкавуна, бо інакше убогому в голові запаморочиться від щастя.

— Півкавуна, — сплеснув руками Естерад Тиссен. — Чи то — півмільйона бізантів? А чи ти знаєш, Зулейко, що мати півмільйона і не мати півмільйона — це у сумі один мільйон?

— Ти не дав мені закінчити. — Зулейка дорікнула чоловікові суворим поглядом з-над окулярів. — Каже далі пророк: ще краще дати убогому чверть кавуна. А найкраще зробити так, аби хтось інший дав убогому кавун. Бо ж воістину кажу вам, завжди знайдеться такий, хто має кавун і схильний наділити ним убогого, якщо не із шляхетності, то з розрахунку або через якусь іншу видимість.

— Ха! — король Ковіру гепнув берлом об нічний столик. — Воістину тямовитим пророком був пророк Лобода! Замість дати самому привести до того, щоб дав хтось інший? Це мені подобається, це слова насправді медоточиві! Пошукай-но в мудрощах того пророка, укохана моя Зулейко. Я впевнений, що відкриєш серед них іще щось, що дозволить мені вирішити проблему Реданії й армії, яку Реданія хоче створити за мої гроші.

Зулека гортала Книгу дуже довго, перш ніж почала читати.

— Промовив одного разу до пророка Лободи учень його: навчи мене, майстре, як мені діяти. Запрагнув ото ближній мій мого улюбленого пса. Якщо віддам улюбленця, серце моє розірветься від жалості. Якщо ж не віддам, то буду нещасливим, бо ж скривджу ближнього свого відмовою. Що робити? Чи маєш ти, запитав пророк, щось, що любиш ти менше свого пса-улюбленця? Маю, майстре, відповів учень, кота пустотливого, шкідника невгамовного. Я й взагалі його не люблю. І сказав пророк Лобода: Візьми отого кота пустотливого, шкідника невгамовного, і подаруй його ближньому твоєму. Тоді подвійного зазнаєш ти щастя. Кота позбудешся, а ближнього свого порадуєш. Бо ж найчастіше так є, що ближні не подарунку хочуть, а лише обдарованими бути.

Естерад якийсь час мовчав, зморщивши чоло.

— Зулейко? — запитав нарешті. — Чи це був той самий пророк?

— Візьми отого кота пустотливого…

— Я й за першим разом почув! — крикнув король, але відразу вгамувався. — Вибач, найкоханіша. Справа у тому, що я не дуже розумію, що мають коти до…

Замовкнув. І замислився по-справжньому надовго.

Через вісімдесят п’ять років, коли ситуація змінилася настільки, що про окремі справи й осіб можна було вже безпечно говорити, заговорив Гвіскар Вермуллен, герцог Крейдену, онук Естерада Тиссена, син найстаршої його дочки, Ґаудемунди. Герцог Гвіскар був вже поважним старцем, але події, яким він був свідком, пам’ятав дуже добре. Це саме герцог Гвіскар розповів, звідки взявся мільйон бізантів, на які Реданія екіпірувала кінну армію на війну з Нільфгардом. Той мільйон зовсім не походив, як вважалося, зі скарбниці Ковіру — був він зі скарбниці ієрарха Новіграда. Естерад Тиссен, розповідав Гвіскар, отримав новіградські гроші за участь у спілках заморської торгівлі, що з’являлися. Парадоксом було, що спілки оті постали за активної співпраці нільфгардських купців. Тож з викриття поважного герцога випливало, що сам Нільфгард — певною мірою — оплатив організацію реданської армії.

— Дідусь, — згадував Гвіскар Вермуллен, — говорив щось про кавуни, по-шельмівськи усміхаючись. Говорив, що завжди знайдеться хтось, хто захоче обдарувати бідного, нехай би і з розрахунку. Говорив також, що раз Нільфгард сам докладається до звеличення сили й бойових здібностей реданського війська, то не може мати за те претензій і до інших.

— А потім, — продовжував старець, — дідусь викликав до себе офіцера, який того часу був шефом розвідки, а також міністра внутрішніх справ. Коли ті довідалися, які накази мусять виконати, геть перелякалися. Бо йшлося про те, аби випустити з в’язниць і таборів інтернування і заслань понад три тисячі людей. З понад сотні мали бути зняті домашні арешти.

— Ні, йшлося не тільки про бандитів, звичайних кримінальників і найманих кондотьєрів. Помилування отримували перш за все дисиденти. Серед прощених були попередники поваленого короля Рида й люди узурпатора Іді, їхні затяті партизани. І не тільки такі, що підтримували язиками: більшість сиділа за диверсії, замахи, збурення зі зброєю в руці. Міністр внутрішніх справ був переляканий, тато — сильно занепокоєний.

— А дідусь, — продовжував герцог, — сміявся, наче то був його найкращий жарт. А потім сказав так, я пам’ятаю кожне слово: «Велика шкода, панове, що ви не почитуєте на ніч Доброї Книги. Якби ви почитували, то розуміли б ідеї вашого монарха. А так ви станете виконувати накази, їх не розуміючи. Але не переживайте дарма й наперед, ваш монарх знає, що робить. А тепер ідіть і випустіть усіх моїх пустотливих котів, шкідників невгамовних».

— Саме так він і сказав: пустотливих котів, шкідників. А йшлося про те, про що ніхто у той час знати не міг, про майбутніх героїв, командирів, укритих славою і почестями. Тими «котами» дідуся були славетні пізніше кондотьєри: Адам «Адью» Панґратт, Лоренцо Молла, Хуан «Фронтіно» Гутьєрес… І Юлія Абатемарко, яка прославилася у Реданії як «Солодка Вітрогонка»… Ви, молоді, того не пам’ятаєте, але за моїх часів, коли гралися ми у війну, будь-який хлопець хотів бути «Адью» Панґраттом, а будь-яка дівчина — Юлією «Солодкою Вітрогонкою»… А для дідуся вони були пустотливими котами, хе-хе.

— А пізніше, — мимрив Гвіскар Вермуллен, — дідусь узяв мене за руку й повів на терасу, з якої бабця Зулейка годувала чайок. Дідусь сказав їй… Сказав…

Старий поволі й з величезними труднощами намагався пригадати ті слова, які тоді, вісімдесят п’ять років тому, король Естерад Тиссен сказав дружині, королеві Зулейці, на терасі палацу Енсенада, що височів над Великим Каналом.

— Чи знаєш ти, найкоханіша моя дружино, що я помітив іще одну премудрість між премудростями пророка Лободи? Таку, яка дасть мені ще одну користь з обдарування Реданії пустотливими котами? Коти, моя Зулейко, повернуться додому. Коти завжди повертаються додому. Ну, а коли мої коти повернуться, коли принесуть трофеї, здобич, багатства… То я тих котів обкладу податком!