Розділ 4

— Може, так, — холодно сказав рицар. — А може, ні. Але тут ви її не знайдете напевне.

Не почули його і не помітили, коли під’їжджав, поглинуті розмовою, сиділи навколо вогнища, що мертвотно-жовтим блиском просвічувало полотнища поставлених у коло фургонів.

Ґеральт трохи натягнув вуздечку кобили, змусивши її голосно заіржати. Хотів попередити караван, що став на бівак, хотів пом’якшити несподіванку й запобігти нервовим рухам. Із досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.

Обозники підхопилися й попри застереження зробили численні нервові рухи. Більшість, він побачив це відразу, були ґномами. Це його дещо заспокоїло — ґноми, хоча й надзвичайно запальні, звикли в таких ситуаціях спершу питати, а лише потім стріляти з арбалетів.

— Хто? — хрипло крикнув один із ґномів, швидким, енергійним рухом висмикнувши забиту в колоду біля вогнища сокиру. — Хто йде?

— Друг. — Відьмак зліз з коня.

— Цікаво — чий! — гарикнув ґном. — Наблизься. Руки тримай так, щоб ми їх бачили.

Ґеральт наблизився, тримаючи руки так, аби їх міг добре бачити навіть хворий на кон’юнктивіт чи курячу сліпоту.

— Ближче.

Він послухався. Ґном опустив сокиру, легенько нахилив набік голову.

— Чи мене очі обманюють, — сказав, — чи це відьмак, званий Ґеральтом із Рівії. Або хтось, диявольськи на Ґеральта схожий.

Вогонь раптом стрелив полум’ям, ударив золотим блиском, вирвав із пітьми обличчя та постаті.

— Ярпен Зігрін, — сказав Ґеральт здивовано. — Ніхто інший, як Ярпен Зігрін власною бородатою персоною!

— Ха! — Ґном крутнув сокирою, наче була то лозина. Вістря сикнуло в повітрі й встряло в колоді, глухо стукнувши. — Тривогу скасовано! Це й справді друг!

Інші помітно розслабилися, Ґеральту здалося, що він почув глибокі, повні полегшення видихи. Ґном підійшов, простягнув руку. Потиск його міг сміливо конкурувати із залізними лещатами.

— Вітаю, характернику, — сказав. — Звідки б ти не прийшов і куди б не йшов — вітаю. Хлопці! Давай сюди! Пам’ятаєш моїх хлопців, відьмаче? Ото Яннік Брасс, отой — то Ксав’є Моран, а оно Полі Дальберг і його брат Реган.

Ґеральт не пам’ятав жодного, зрештою, усі вони виглядали однаково, бородаті, кремезні, майже квадратні у своїх товстих стьобаних кубраках.

— Було вас шестеро. — Він по черзі потис тверді, кострубаті правиці. — Якщо я вірно пам’ятаю.

— Добру маєш пам’ять, — засміявся Ярпен Зігрін. — Була нас шістка, авжеж. Але Лукас Корто оженився, осів у Магакамі й відпав від компанії, пацан дурнуватий. Якось не трапився нам ніхто, гідний на його місце, аж до цієї пори. А шкода, шістка — воно число в самий раз, не багато, не мало. Чи то телятка з’їсти, чи то діжечку вихлебтати, нема краще, як шестеро…

— Як бачу, — Ґеральт рухом голови вказав на решту групи, що стояла нерішуче навколо фургонів, — є вас тут достатньо, аби дати раду трьом теляткам, уже про птаство не згадуючи. Що за камрадством ти командуєш, Ярпене?