Розділ 4

— Цірі, відійди.

— Я також хочу побачити! — Дівчинка вихилилася з-за нього, з роззявленим ротом дивлячись на трупи.

— Відійди, прошу. Займися Трісс.

Цірі пирхнула неохоче, але послухалася. Ґеральт підійшов ближче.

— Ельфи, — сказав, не приховуючи здивування.

— Ельфи, — підтвердив солдат. — Скойа’таелі.

— Хто?

— Скойа’таелі, — повторив жовнір. — Лісові банди.

— Дивна назва. Якщо не помиляюся, значить воно «білки»?

— Так, пане. Саме білки. Так вони самі звуться ельфійською мовою. Одні кажуть, що тому, що часом хвости білок на ковпаках та капелюхах носять. Інші — що воно через те, що в хащах мешкають, горішками годуються. Проблем із ними все більше, кажу вам.

Ґеральт покрутив головою. Солдат накрив трупи рядном, витер руки об каптан.

— Ідіть, — сказав. — Нема чого тут стояти, до коменданта вас поведу. Хворою наш десятник займеться, якщо впорається. Уміє припалювати і зшивати рани, кості складати, так, може, й ліки зуміє змішати, хто його зна, він хлоп файний, горець. Ходімо, пане відьмаче.

У хаті митника, задимленій і холодній, власне тривала жвава, галаслива дискусія. Коротко стрижений рицар у кольчузі й жовтій туніці покрикував на двох купців і економа, за чим із досить байдужою й понурою міною спостерігав митник із перев’язаною головою.

— Сказав я — ні! — Рицар гепнув кулаком об розхитаний стіл і випростався, поправляючи ринграф[13] на грудях. — Поки не повернуться роз’їзди, ви мені звідси не рушите! Не будете гостинцями вештатися!

— Маю за два дні в Девоні бути! — дерся економ, підсовуючи під очі рицаря короткий різьблений кий із випаленим знаком. — Я колону веду! Якщо спізнюся, комірник мені голову відірве! Воєводі поскаржуся!

— А поскаржся, поскаржся, — насмішкувато сказав рицар. — І раджу, набий собі спочатку штани соломою, бо воєвода тебе в сраку копне. Але поки що я тут наказую, бо воєвода далеко, а комірник твій — гівно для мене. О, Уніст! Кого це ти привів, сотнику? Ще один купець?

— Ні, — відповів сотник неквапливо. — Це відьмак, пане. Імення його — Ґеральт із Рівії.

На здивування Ґеральта, рицар посміхнувся широко, підійшов і простягнув руку для привітання.

— Ґеральт із Рівії, — повторив, усе ще посміхаючись. — Я чув про вас, та ще й не з абияких вуст. Що вас сюди привело?

Ґеральт пояснив, що його привело. Рицар перестав посміхатися.