Розділ 4

— Ходімо.

Струмінь, що насичував фонтан, мусив часто змінювати річище, терпляче й невпинно підмиваючи мармурові й алебастрові плити, ті ж зсувалися, утворюючи греблі, знову спрямовуючи течію в інший бік. У результаті цілу місцевість порізали мілкі яри. Де-не-де вода стікала каскадами по рештках будівлі, змиваючи з них листя, пісок і підлісок, — у тих місцях мармур і теракота все ще виблискували кольорами й свіжістю, наче лежали тут не більше трьох днів, а не два століття.

Ґеральт перескочив струмінь, пройшов між решток колон. Цірі йшла слідом. Вони зіскочили зі зруйнованих сходів, нахиливши голови увійшли під уціліле зведення аркади, наполовину зануреної у земляний вал. Відьмак зупинився, вказав рукою. Цірі голосно зітхнула.

Із барвистих від потовченої теракоти руїн виростав великий кущ троянд, обсипаний десятками чарівних біло-лілейних квітів. На пелюстках поблискували краплі роси, блищали, наче срібло. Кущ обплітав велику плиту білого каменя. А з плити дивилося на них сумне вродливе обличчя, чиї делікатні й шляхетні риси не зуміли змити і стерти зливи та сніги. Обличчя, яке не зуміли зіпсувати долота грабіжників, які видлубали з рельєфа золоті орнаменти, мозаїку й коштовне каміння.

— Еліренн, — сказав Ґеральт після довгого мовчання.

— Вона красива, — прошепотіла Цірі, хапаючи його за руку.

Відьмак наче того не зауважив. Дивився на рельєф і був далеко, в інших світі й часі.

— Еліренн, — повторив він по хвилі. — Яку ґноми й люди звуть Еліреною. Вона повела їх на битву двісті років тому. Старійшини ельфів були проти цього. Знали, що не мають і шанса. Що можуть уже не відновитися після поразки. Хотіли врятувати свій народ, хотіли вижити. Постановили знищити міста, відійти в недоступні, дикі гори… й чекати. Ельфи довговічні, Цірі. Відносно нашої міри часу — майже безсмертні. Люди здавалися їм чимось таким, що мине, наче посуха, наче сувора зима, наче нашестя сарани, після яких приходять дощ, весна, новий врожай. Хотіли перечекати. Вижити. Постановили знищити міста і палаци. У тому числі й їхню гордість — чарівний Шерраведд. Хотіли вижити, але Елірена… Елірена підняла молодь. Вони схопилися за зброю і пішли з нею на останній відчайдушний бій. І їх вибили. Безжально вибили.

Цірі мовчала, вдивляючись у красиве мертве обличчя.

— Гинули вони з її ім’ям на устах, — тихо продовжив відьмак. — Повторюючи її виклик, її крик, гинули за Шерраведд. Бо Шерраведд був символом. Гинули вони за камінь і мармур… і за Еліренн. Так, як вона їм і обіцяла, гинули гідно, героїчно і з честю. Зберегли честь, але згубили, прирекли на смерть власну расу. Власний народ. Пам’ятаєш, що говорив тобі Ярпен? Хто панує над світом, а хто вимирає? Пояснив це він тобі грубо, але правдиво. Ельфи довговічні, але тільки їхня молодь плідна, тільки молодь може мати потомство. А майже вся ельфійська молодь пішла тоді за Еліреною. За Еліренн, за Білою Трояндою з Шерраведду. Ми стоїмо серед руїн її палацу, біля фонтану, чий плюскіт вона слухала вечорами. А це… це були її квіти.

Цірі мовчала. Ґеральт притулив її до себе, обійняв.

— Тепер ти знаєш, чому скойа’таелі були тут, знаєш, на що вони хотіли подивитися? І чи розумієш, що не можна допустити, аби ельфійська й ґномська молодь знову дали себе вирізати? Чи розумієш, що ні мені, ні тобі не можна докладати руки до різанини? Ці троянди квітнуть цілий рік. Вони повинні були здичавіти, а вони красивіші за троянди із доглянутих садів. До Шерраведду, Цірі, усе ще приходять ельфи. Різні ельфи. Ті запальні й дурні, для яких символом є розламаний камінь. І розумні, для яких символом є ті безсмертні квіти, що вічно воскресають. Ельфи, які розуміють, що коли той кущ вирвати й випалити землю, троянди з Шерраведду не розквітнуть уже ніколи. Чи ти це розумієш?

Вона кивнула.

— Чи ти розумієш зараз, чим є нейтралітет, який тебе так ятрить? Бути нейтральним — не значить бути байдужим і бездушним. Не треба вбивати в собі почуття. Досить убити в собі ненависть. Чи ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Тепер я зрозуміла. Ґеральте, я… хотіла б узяти одну… Одну з тих троянд. На пам’ять. Можна?

— Візьми, — сказав він, повагавшись. — Візьми, щоб пам’ятати. Ходімо вже. Повертаймося до конвою.

Цірі встромила троянду у шнурівку кубрачка. Раптом крикнула тихо, підняла руку. Цівка крові стікла з її пальця в долоню.

— Ти вкололася?

— Ярпен… — прошепотіла дівчинка, дивлячись на кров, що наповнювала лінію життя. — Венк… Полі…

— Що?