Розділ 4

Не знала, що її попередило: чи раптова тиша, що впала на ліс, наче холодна тінь, чи — рух, упійманий кутиком ока. Але відреагувала вона блискавично, рефлекторно — рефлексом, набутим і вивченим у пущах Заріччя, тоді, коли, тікаючи з Цінтри, змагалася навипередки зі смертю. Вона упала на землю, заповзла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. «Аби тільки кінь не заіржав», — подумала.

На протилежному схилі яру щось знову ворухнулося, вона помітила фігуру, яка маячила, розпливалася серед листя. Ельф обережно визирнув із заростей. Відкинувши з голови каптур, мить-другу роздивлявся, прислухався, потім безшелесно й швидко рушив краєм. Слідом за ним із гущавини вигулькнуло ще двоє. А потім рушили інші. Багато. Довгою шеренгою, один за одним. Десь половина була верхи — ті їхали повільно, випростані в сідлах, напружені, уважні. Хвилину вона бачила всіх виразно й детально, коли в абсолютній тиші пересувалися вони у світлій вирві серед стіни дерев, перш ніж зникли, розчинилися у миготливих тінях хащів. Зникли без шуму й шелесту, наче духи. Не тупнув і не форкнув жоден кінь, не тріснула галузка під ногою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були вони обвішані.

Вони зникли, а Цірі не ворухнулася, лежала, притиснувшись до землі під ялівцем, намагаючись і дихати якомога тихіше. Знала, що може зрадити її сполошений птах чи звір, а птаха чи звіра міг сполошити найменший шум і будь-який рух — найневеличкий, найобережніший. Вона встала, тільки коли ліс зовсім заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заязготали сороки.

Встала вона лише для того, щоб опинитися у сильних обіймах. Чорна шкіряна рукавичка запечатала їй рота, стлумила переляканий крик.

— Тихенько.

— Ґеральте?

— Тихо, кажу.

— Ти бачив?

— Бачив.

— То вони… — прошепотіла вона. — Скойа’таелі. Так?

— Так. Швидко, до коней. Дивися під ноги.

Обережно й тихо вони з’їхали з узгір’я, але не повернулися на тракт, залишилися у гущавині. Ґеральт уважно розглядався, не дозволивши їй поїхати самій, не віддав вуздечку буланого, вів його сам.

— Цірі, — сказав раптом. — Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпену, ані Венкові. Нікому. Розумієш?

— Ні, — буркнула вона, опускаючи голову. — Не розумію. Чому я маю мовчати? Адже треба їх попередити. З ким ми, Ґеральте? Проти кого? Хто наш друг, а хто — ворог?

— Завтра ми від’єднаємося від конвою, — сказав він по хвильці мовчання. — Трісс уже майже здорова. Попрощаємося і поїдемо нашим власним шляхом. Матимемо наші власні проблеми, власні переживання і власні труднощі. Тоді, маю сподівання, ти врешті припиниш намагатися розділити мешканців нашого світу на приятелів і ворогів.

— Ми маємо бути… нейтральними? Байдужими, так? А якщо нападуть…

— Не нападуть.

— А якщо…

— Послухай мене, — повернувся він до неї. — Як вважаєш, чому такий цінний транспорт, вантаж золота й срібла, секретна допомога короля Генсельта для Едірна, ескортується ґномами, а не людьми? Я вже вчора бачив ельфа, який стежив за нами з дерева. Чув, як вони пройшли вночі поряд із табором. Скойа’таелі не атакують ґномів, Цірі.

— Але вони є тут, — пробурмотіла вона. — Є. Крутяться, оточують нас…