Розділ 4

— Полі! — хлипав Реган Дальберг, тримаючи голову брата на колінах. — Полі! Чому?

Мовчали. Усі. Навіть ті, хто знав — чому. Реган повернув до них скривлене, мокре від сліз обличчя.

— Що я матері скажу? — стогнав. — Що я їй скажу?

Мовчали.

Неподалік, оточений солдатами в чорно-золотих кольорах Кедвена, лежав Венк. Дихав він важко, і кожен видих випихував йому на губи криваві бульки. Поряд стояла навколішки Трісс, над ними — рицар у лискучій броні.

— Ну й що? — запитав рицар. — Пані чародійко? Виживе?

— Я зробила, що могла. — Трісс підвелася, стиснула уста. — Але…

— Що?

— Вони застосовують оце. — Показала стрілу з дивним наконечником, вдарила ним об діжку, що стояла поруч. Кінчик стріли розділився, тріснув на чотири кільчасті гачкуваті голки.

Рицар вилаявся.

— Фредегарде… — із зусиллям відізвався Венк. — Фредегарде, слухай…

— Не можна тобі говорити! — різко сказала Трісс. — І рухатися! Закляття ледь тримається!

— Фредегарде, — повторив комісар. Кривава булька на його губах лопнула, на її місці відразу ж утворилася наступна. — Ми помилялися… Усі помилялися. Це не Ярпен… Ми невірно вважали… Я ручаюся за нього. Ярпен не зрадив… Не зра…

— Мовчи! — крикнув рицар. — Мовчи, Вілфріде! Гей, хутко, давайте сюди ноші! Ноші!

— Уже не треба, — глухо сказала чародійка, дивлячись на губи Венка, на яких уже бульки не з’являлися.

Цірі відвернулася, притислася обличчям до боку Ґеральта.

Фредегард вирівнявся. Ярпен Зігрін не дивився на нього. Дивився на вбитих. На Регана Дальберга, який усе ще стояв навколішки біля брата.

— Це було необхідно, пане Зігріне, — сказав рицар. — Це війна. Був наказ. Ми мусили бути впевненими…

Ярпен мовчав. Рицар опустив погляд.

— Вибачте, — прошепотів.