Розділ 4

— Я знаю, навіщо вони тут. Покажу тобі.

Він раптом розвернув коня, кинув їй вуздечку. Вона торкнула буланого п’ятками, рушила швидше, але він жестом наказав їй залишатися позаду. Вони перетнули шлях, знову в’їхали в зарості. Відьмак вів, Цірі їхала слідом. Обоє мовчали. Довго.

— Глянь. — Ґеральт стримав коня. — Глянь, Цірі.

— Що воно? — зітхнула вона.

— Шерраведд.

Перед ними, наскільки дозволяв побачити ліс, громадилися гладенько обтесані блоки граніта й мармуру з округленими, стесаними вітрами гранями, оздоблені візерунками, виточеними дощами, розтріскані, биті морозом, розтрощені корінням дерев. Серед стовбурів блискали біллю зламані колони, аркади, рештки фризів, заплетених плющем, сховані в товсту верству зеленого моху.

— Тут був… замок?

— Палац. Ельфи не будували замків. Спускайся. Коні не дадуть собі ради в руїнах.

— Хто знищив це все? Люди?

— Ні. Вони. Перш ніж піти.

— Навіщо вони це зробили?

— Знали, що вже не повернуться. Це було після другої сутички між ними й людьми, понад двісті років тому. Раніше, відходячи, вони залишали міста цілими. Люди будували на ельфійських фундаментах. Так виникли Новіград, Оксенфурт, Визіма, Третоґор, Марібор, Цідаріс. І Цінтра.

— Цінтра також?

Він підтвердив кивком, не відводячи погляду від руїн.

— Вони пішли звідси, — прошепотіла Цірі, — але тепер повертаються. Чому?

— Щоб подивитися.

— На що?

Він без слова поклав їй на плече руку, легенько підштовхнув уперед. Вони зіскочили з мармурових східців, спустилися нижче, тримаючись за пружні ліщини, що купами пробивалися з кожної діри, з кожної щілини в розтрісканих, покритих мохом плитах.

— Тут був центр палацу. Його серце. Фонтан.

— Тут? — здивувалася вона, дивлячись на переплетену гущавину вільх і білі стовбури берез серед безформних брил і блоків. — Отут? Тут нічого немає.