Розділ 4

Повільніше. Легка рись. Кінець кінцем, це не поїздка просто заради розваги, вона має і певні обов’язки. Кінець кінцем, вона тепер кінна сторожа, патруль, розвідка. «Ха, — думає Цірі, роздивляючись, — безпека цілого конвою залежить зараз від мене. Усі нетерпляче чекають, аж поки я повернуся і доповім: дорога вільна і проїзна, нікого я не бачила, немає слідів ні коліс, ні копит. Доповім, і тоді худий пан Венк із холодними блакитними очима кивне поважно, Ярпен Зігрін вишкірить жовті кінські зуби, Полі Дальберг крикне: «Молодець, мала!», а Ґеральт легенько посміхнеться. Посміхнеться, хоча останнім часом посміхається він рідко».

Цірі роздивляється, нотує у пам’яті. Дві повалені берізки — ніяких проблем. Купа гілок — нічого, вози пройдуть. Вимита дощем яма — мала перешкода, колеса першого фургона її розіб’ють, наступні підуть по колії. Велика галявина — добре місце для зупинки…

Сліди? Які тут можуть бути сліди? Нікого тут немає. Є ліс. Є птахи, що кричать між свіжим зеленим листям. Брудно-рудий лис неспішно перебігає шлях… І все пахне весною.

Шлях переломлюється на середині пагорба, зникає у піщаному ярі, заходить під криві сосонки, підчіплює узбіччя. Цірі залишає дорогу, підіймається наверх, бажаючи з висоти роззирнутися довкола. І, може, торкнутися мокрого пахучого листя…

Вона злізла, накинула вуздечку на сучок, повільно пройшла серед ялинок, якими поросла гірка. З іншого боку пагорба виднівся відкритий простір, що зяяв у гущавині лісу, наче вигризена дірка, — напевне, слід від пожежі, яка шаліла тут дуже давно, бо ніде не чорніло згарище, всюди було зелено від низеньких берізок та ялинок. Шлях, скільки було видно, здавався вільним і придатним для проїзду.

І безпечним.

«Чого вони бояться? — подумала вона. — Скойа’таелів? А чого тут боятися? Я не боюся ельфів. Нічого я їм не зробила».

Ельфи. Білки. Скойа’таелі.

Перш ніж Ґеральт звелів їй піти, Цірі встигла придивитися до трупів на заставі. Запам’ятала один із них — із обличчям, закритим зліпленим побурілою кров’ю волоссям, із шиєю, ненатурально скрученою і вигнутою. Стягнена в жахливу гримасу верхня губа відкривала зуби, дуже білі й дуже дрібні, нелюдські. Вона запам’ятала чоботи ельфа, стоптані й витерті, до колін, знизу шнуровані, згори застебнуті на численні ковані пряжечки.

Ельфи, які вбивають людей і самі гинуть у битвах. Ґеральт каже, що треба зберігати нейтралітет… А Ярпен — що треба діяти так, аби не вибачатися потім…

Вона копнула кротовину, замислено розгрібала підборами пісок.

Хто й кому, кому й що має вибачати?

Білки вбивають людей. А Нільфгард їм за те платить. Використовує їх. Підбурює. Нільфгард.

Цірі не забула, хоча сильно хотіла забути. Про те, що сталося у Цінтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про маразм і отупіння, які прийшли згодом, дуже згодом, коли знайшли її і прихистили друїди із Заріччя. Пам’ятала то наче крізь туман, а хотіла перестати пам’ятати.

Але це поверталося. Поверталося у думках і снах. Цінтра. Тупіт коней і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний рицар у крилатому шоломі… А згодом… Хати на Заріччі… Обсмалений комин серед згарища… Поряд із цілою-цілісінькою криницею — чорний кіт, що вилизує страшезний опік на боці. Криниця… Журавель… Цебро…

Цебро, повне крові.

Цірі протерла обличчя рукавом, глянула здивовано в долоню. Долоня була мокрою. Дівчинка хлюпнула носом, витерла сльози рукавом.

«Нейтралітет? Байдужість? — хотілося їй кричати. — Відьмак, який дивиться байдуже? Ні! Відьмак має захищати людей. Від лєшого, вампіра, вовкулаки. І не тільки. Має їх захищати від будь-якого зла. А я на Заріччі бачила, що таке зло».

Відьмак має захищати й рятувати. Захищати чоловіків, аби їх не вішали за руки на дерева, не настромлювали на палі. Захищати світловолосих дівчат, аби не розтягували їх поміж вбитими у землю кілками. Захищати дітей, аби тих не різали й не вкидали в криниці. Захисту потребує навіть кіт, обпечений у підпаленій стодолі. Тому я стану відьмачкою, тому я маю меч, аби захищати таких, як ті із Соддену й Заріччя, бо вони меча не мають, не знають кроків, півобертів, ухилянь і піруетів, ніхто їх не навчив, як битися, вони беззбройні й безсилі проти вовкулаки й нільфгардського мародера. Мене вчать битися. Аби я могла захищати беззбройних. І я те робитиму. Завжди. Ніколи я не буду нейтральною. Ніколи не буду байдужою.

Ніколи!