Розділ 4

Солдат заморгав нервово, легенько здригнувся.

— Солоні риби, — промовив переконано, опускаючи полотнище. — Нормально. А та дитина?

— Сушені гриби, — сказала Цірі, нахабно на нього дивлячись.

Солдат замовк, завмер із відкритим ротом.

— Чого то? — запитав по хвильці, морщачи лоба. — Що?

— Ти скінчив контроль, вояче? — холодно поцікавився Венк, під’їжджаючи з іншого боку фургона.

Солдат із зусиллям відвів погляд від зелених очей Цірі.

— Так, закінчив. Їдьте, нехай вас боги ведуть. Але будьте обережні. Два дні тому скойа’таелі вирізали до ноги кінний патруль біля Борсучого яру. То було сильне, чисельне командо. Правда, Борсучий яр далеко звідси, але ельф лісом іде швидше вітру. Дано нам наказ облаву робити, але чи ельфа зловиш? Це наче вітер ловити…

— Та годі, нам не цікаво, — урвав насмішкувато комісар. — Час підганяє, дорога попереду далека.

— Тоді бувайте. Гей, за мною!

— Чув, Ґеральте? — гримнув Ярпен Зігрін, дивлячись услід патрулю. — Є ті холерні білки навколо. Я те відчував. Увесь час у мене мурашки по хребту, наче хтось із лука просто в криж цілиться. Ні, суча лапа, не можемо ми отак-то, як раніше, наосліп їхати, посвистуючи, подрімуючи та сонно попердуючи. Мусимо знати, що перед нами. Слухай, є в мене ідея.

Цірі різко погнала буланого, зразу пішла в галоп, низько нахилившись у сідлі. Ґеральт, заглиблений у розмову з Венком, рвучко вирівнявся.

— Не дурій! — закричав. — Без шаленств, дівчино! Шию хочеш скрутити? І не від’їжджай далеко…

Більше вона не почула, занадто різко вирвавшись уперед. Робила це спеціально, не мала охоти вислуховувати щоденних повчань. Не надто швидко, не надто різко, Цірі! Бла-бла. Не віддаляйся! Бла-бла-бла. Будь обережна! Бла-бла. «Наче я якась дитина, — подумала. — А я маю майже тринадцять років, швидкого буланого й гострого меча за спиною. І не боюся нічого!»

А ще — весна!

— Гей, обережно, дупу собі відіб’єш!

Ярпен Зігрін. Ще один мудрило. Бла-бла.

Далі, далі, галопом, по вибоїстій дорозі, через зелененьку траву й кущі, через срібні калюжі, через золотий вологий пил, через пір’ясту папороть. Сполошена лань тікає в ліс, блискає у підскоках чорно-білим ліхтарем заду. З дерев злітають птахи — кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки зі смішними хвостами. Прискає з-під копит вода в калюжах і ямках.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго дріботів неспішно за фургоном, несе радісно і швидко, щасливий, що біжить, біжить плавно, м’язи грають між стегнами, волога грива хльоскає по обличчю. Кінь витягає шию, Цірі відпускає вуздечку. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі, чвалом, чвалом, швидко, швидко! Весна!

Вона сповільнилася, озирнулася. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко. Ніхто вже не ганитиме, не робитиме зауважень, не зверне уваги, не погрожуватиме, що кінець цим поїздкам. Нарешті сама, вільна й незалежна.