Розділ 4

— Лякати мене будеш? — заревів. — Мене? Я на королівській службі!

— І ми також, — сказав тихо Венк. — І напевне довше твого. Не комизся, солдате, добре тобі раджу.

— Я тут охорону несу! Звідки я маю знати, що ви за хлопи?

— Ти бачив перстень, — процідив комісар. — А якщо знак на клейноді не впізнав, то це я починаю задумуватися, що ти за хлоп. На прапорці Бурої хоругви є такий само герб, тож повинен ти його знати.

Солдат виразно вгамував себе, на що, напевне, однаковою мірою вплинули як спокійні слова Венка, так і похмурі, затяті пики ескорту, що вихилялися з-за фургонів.

— Гм-м… — сказав він, пересуваючи ковпак на ліве вухо. — Добре. Але якщо ви й насправді ті, за кого себе видаєте, ви ж не будете, сподіваюся, мати нічого проти, якщо я гляну, що то ви на возах везете.

— Будемо, — насупив брови Венк. — І навіть сильно будемо. Нема тобі діла до нашого вантажу, десятнику. Зрештою, не розумію, що б ти мав там шукати.

— Не розумієте, — покивав солдат, опускаючи руку до руків’я меча. — Так я вам, пане, скажу. Торгівля людями заборонена, а не бракує лотрів, які спродають невільників Нільфгарду. Якщо я людей у колодках на фургонах знайду, то не вмовите мені, що ви в короля на службі. Нехай би тоді ви й десять перстенів показали.

— Добре, — сухо сказав Венк. — Якщо про невільників ідеться, то шукай. Це я дозволяю.

Жовнір під’їхав до середнього фургона, перехилився у сідлі, підняв полотнище.

— Що у тих діжках?

— А що має бути? Невільники? — пожартував Яннік Брасс, розсівшись на козлах.

— Питаю: що? Тож відповідайте скоренько!

— Солона риба.

— А в отих скринях? — Вояк під’їхав до наступного воза, копнув у борт.

— Підкови, — буркнув Полі Дальберг. — А там, позаду, — то буйволячі шкіри.

— Бачу, — махнув рукою десятник, цмокнув на коня, поїхав наперед, зазирнув до фургона Ярпена.

— А що за жінка там лежить?

Трісс Мерігольд слабо посміхнулася, підвелася на лікті, виконуючи долонею короткий складний жест.

— Хто, я? — запитала тихенько. — Адже ти мене зовсім не бачиш.