Розділ 5

— Кажуть, — здригнувся Плюсколець, — що коли їм хтось живцем у руки потрапить, отим скойа’таелям… Так краще б тоді не народжуватися. Жорстоко замучають.

— Гей, ти б писок стулив, шкіпере. Наче баба, плетеш. Війна — це війна. Раз ти ворога, раз — ворог тебе в дупу копне. Наші впійманих ельфів також не по голівці гладять, тож — спокійно.

— Тактика терору. — Лін Пітт викинув за борт голову й хребет миня. — Насильство породжує насильство. Ненависть у серці зросла… й отруїла побратимську кров…

— Чого? — скривився Ольсен. — Ви по-людськи кажіть!

— Важкі часи настали.

— Ото правда, — погодився Плюсколець. — Бігме, велика війна буде. Круки щодня по небу густо літають, видко, стерво їм уже пахне. Й віщунка Ітліна кінець світу провіщувала. Біле Світло настане, а вже потім — Білий Холод. Або навпаки, забувсь я, як воно там йшло. А людиська кажуть, що були вже відомі знаки на небі…

— Ти на фарватер дивися, шкіпере, замість на небо, бо корабель твій по мілині прооре. Ха, ми на рівні Оксенфурта. Гляньте тільки, вже Барило видко!

Імла явно розступилася, так що вони могли бачити острови й чагарники правого берега і фрагмент акведуку, що вставав над ними.

— Ото, мосьпанство, є експериментальне очищення стоків, — похвалився магістр бакалавр, відмовляючись від своєї черги. — Це великий успіх науки, велике досягнення Академії. Відремонтували ми старезний ельфійський акведук, канали й відстійник, нейтралізуємо вже стоки всього університету, містечка, навколишніх сіл та ферм. Те, що ви називаєте Барилом, — це, власне, відстійник. Величезний успіх науки…

— Голови вниз, голови вниз, — застеріг Ольсен, ховаючись за бортом. — Того року, як отечко вибухнуло, гівно аж до Журавлиного острова долетіло.

Шкута запливла між островами, приземкувата вежа відстійника й акведук зникли в імлі. Усі зітхнули з полегшенням.

— Ти не пливеш прямо до оксенфуртського відгалуження, Плюскольцю? — запитав Ольсен.

— Спочатку до Грабової бухти заглянемо. За торгівцями рибою та купцями з темерійського боку.

— Гм-м… — Митник почухав шию. — До бухти… Слухай-но, Ґеральте, ти, часом, якихось проблем із темерійцями не маєш?

— А що? Хтось про мене розпитував?

— Угадав. Як бачиш, я пам’ятаю про твоє прохання — придивлятися до таких, що тобою цікавляться. Отож, уяви собі, допитувалася про тебе темерійська Стража. Донесли мені про це тамтешні митники, із якими в мене дружба. Щось тут смердить, Ґеральте.

— Вода? — перелякався Лін Пітт, полохливо оглядаючись на акведук і величезний успіх науки.

— Той засранець? — Плюсколець вказав на Еверетта, який усе ще крутився поблизу.

— Я не про те, — скривився митник. — Послухай, Ґеральте, темерійські митники сказали, що ота Стража ставила дивні запитання. Вони знають, що ти плаваєш на шкутах Малатія і Грока. Питали… чи плаваєш ти сам-один. Чи не возиш із собою… До диявола, тільки не смійся! Йшлося їм про якусь панянку-підлітка, яку начебто бачили в твоєму товаристві.

Плюсколець зареготав. Лін Пітт глянув на відьмака поглядом, повним неприязні, таким, яким і треба дивитися на біловолосих чоловіків, якими закон цікавиться виключно через їхню схильність до незрілих панянок.