Розділ 5

— Ні. А ти, Ольсене, може, щось бачив?

— Я часу роздивлятися не маю. Я працюю.

— Мій татусь, — заявив Еверетт, безшелесно підкравшись, — рицар короля Фольтеста! І вуса в нього ще довші!

— Звали, малий, — сказав Ольсен, після чого важко зітхнув. — Може, маєш трохи горілки, Ґеральте?

— Ні.

— А от я маю, — здивував усіх учений муж із Академії, витягаючи з сакви пласку пляшку.

— А я маю закусь, — похвалився Плюсколець, вигулькнувши наче з-під землі. — В’ялений минь!

— І мій татусь…

— Звали, шмаркачу.

Вони всілися на бухтах канатів у тіні одного з возів, що стояв на середині палуби, по черзі відпиваючи з пляшки й поїдаючи миня. Ольсен мусив залишити їх на хвилю, бо вибухнув скандал. Ґномський купець із Магакама хотів нижчого мита, намагаючись переконати митників, що хутра, які він ввозить, — це хутра не сріблястих лисів, а лише винятково великих котів. Натомість мати всюдисущого й усюдивлізливого Еверетта взагалі не хотіла проходити огляд, пискляво посилаючись на ранг чоловіка і шляхетські привілеї.

Корабель повільно сунув широкою протокою між зарослих чагарниками островів, тягнучи вздовж бортів косиці підчеплених лілей, жовтого латаття, водяної капусти. Серед очерету грізно гуділи бугаї й посвистували черепахи. Чаплі, стоячи на одній нозі, зі стоїчним спокоєм дивилися у воду, знаючи, що нема чого гарячкувати — риба раніше чи пізніше підпливе сама.

— І що, пане Ґеральте? — відізвався Плюсколець, вилизуючи шкірку миня. — Ще один спокійний рейс? Знаєте, що я вам скажу? Та потвора — вона не дурна. Вона знає, що ви тут у засідці. У нас у селі була, знаєте, річка, а в ній жила видра, так вона прокрадалася на подвір’я і душила курей. І така була крутійкувата, що ніколи не приходила, як батько був дома або я із братами. Приходила тільки тоді, коли залишався дідуньо, сам-один. А дідуньо наш, знаєте, трохи на розум слабував та ноги йому параліч відняв. Видра, псяча її мати, наче знала про те. Ну то певного дня наш татко…

— Десять відсотків ad valorem! — дерся у центрі палуби ґномський купець, вимахуючи хутром лиса. — Стільки ото повинно бути, а зверху того ні мідяка не заплачу!

— То я у вас конфіскую все! — гнівно гарикнув Ольсен. — І стражі новіградській донесу, а ви тоді до буцегарні підете разом із тим своїм Валором! Боратеку, інкасуй до грошика останнього! Гей, мені щось залишили? Не вихлестали до дна?

— Сідай, Ольсене. — Ґеральт посунувся на канатах. — Нервова, як бачу, у тебе робота.

— Та, нажерся я вже того по вуха, — зітхнув митник, після чого сьорбнув із пляшки й обтер вуса. — Кидаю це до дідька, повертаюся в Едірн. Я ж майже венґербержець, до Реданії за сестрою і швагром подався, але тепер повертаюся. Знаєш, Ґеральте, маю намір завербуватися до війська. Кажуть, король Демавенд оголосив набір до спеціальних військ. Півроку вишколу в таборі, а потім уже грошики сипляться, утричі більше, ніж я тут отримую, навіть якщо хабарі враховувати. Солонуватий той минь.

— Чув я про спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти Білок готують, бо з ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні за грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед.

— Так треба, — сказав митник. — Військо спеціальне, шкіпере, це тобі серйозна справа. Це не щитоносці засрані, що їм вистачить показати, яким кінцем спис коле. Військо спеціальне мусить уміти битися так, щоб аж гей!

— Отакий ти суворий войовник, Ольсене? А Білок не боїшся? Що вони тобі сраку шипами утикають?

— Та де б там! Я теж знаю, як лук натягати. Воював я вже з Нільфгардом, то що мені якісь там ельфи?