Розділ 5

— Ага, може й так бути. Хтозна, може, сам король Візімір річку вшанував? Різний народ зараз подорожує… А якщо ми вже про те, ви просили, аби я у Піні вуха нашорошив, чи не цікавитиметься хто вами. Отож, отой оно роззява, бачте?

— Не показуй пальцем, Плюскольцю. Що він за один?

— А я знаю? Самі спитайте, адже він до нас іде. Бачте, як його водить! А вода — наче дзеркало, зараза, а якби трохи хвиля пішла — то він би навкарачки тут ходив, нездара.

«Нездарою» виявився невисокий худий чоловік непевного віку, одягнений у вовняний, широкий і не дуже чистий плащ, зашпилений мідною брошкою. Вістря брошки, загублене мабуть, замінював кривий цвяшок із розклепаною голівкою. Чоловік підійшов, кахикнув, примружив короткозоро очі.

— Гм-м-м… Чи маю я приємність бачити Ґеральта із Рівії, відьмака?

— Так, мосьпане. Маєте.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я Лін Пітт, магістр-бакалавр, викладач натуральної історії з Оксенфурської Академії.

— Невимовно радий.

— Гм-м… мені казали, що вашмось охороняє перевіз за дорученням компанії Малатія і Грока. Начебто через небезпеку нападу якогось монстра. Оце й думаю, про якого саме монстра йдеться?

— Я й сам над тим думаю. — Відьмак сперся об борт, дивлячись на темні абриси прирічкових лугів на темерському березі, що пропливали в імлі. — Й доходжу висновку, що мене найнято скоріше на випадок нападу командо скойа’таелів, які начебто гуляють у цій місцевості. Бо ж я подорожую між Піною і Новіградом вшосте, а жагниця жодного разу не з’явилася…

— Жагниця? Це якась народна назва. Я волів би, щоб ви використовували наукове окреслення. Гм-м… Жагниця… Я й справді не знаю, який вид ви маєте на увазі…

— Маю на увазі кострубату потвору довжиною зо два сажені, що нагадує пеньок, порослий водоростями, який має десять лап і щелепи, наче пилки.

— Опис, з точки зору наукової точності, вимагає кращого. Чи ж ідеться про якийсь вид родини Hyphydridae?

— Я цього не виключаю, — зітхнув Ґеральт. — Жагниця, з того, що я про неї знаю, походить з винятково паршивої родини, і жодна назва для тієї родини не є образливою. Річ у тому, мосьпане бакалавре, що начебто якийсь із представників тієї несимпатичної родини два тижні тому напав на шкуту компанії. Тут, у Дельті, неподалік від місця, де ми, власне, перебуваємо.

— Хто стверджує таке, — скрипуче розсміявся Лін Пітт, — той є неуком або брехуном. Нічого подібного статися не могло. Я дуже добре знаю фауну Дельти. Родина Hyphydridae тут взагалі не водиться. Як і інші, такого ж ступеня небезпеки хижі види. Значне засолення і нетиповий хімічний склад води, особливо в часи припливу…

— У часи припливу, — урвав Ґеральт, — коли припливна хвиля пройде через канали Новіграда, у Дельті взагалі немає води в точному значенні слова. Є сеча, що складається з відходів, змилків, жиру та дохлих щурів.

— На жаль, на жаль, — посмутнішав магістр-бакалавр. — Деградація середовища… Не повірите, але з понад двох тисяч видів риб, які жили в цій річці ще п’ятдесят років тому, залишилося не більше дев’ятисот. Це справді прикро.

Обидва вони сперлися на релінг і мовчки дивилися у зелені каламутні глибини. Приплив уже починався, бо вода смерділа дедалі сильніше. З’явилися перші дохлі щури.

— Повністю вимерла широколобка, — урвав мовчанку Лін Пітт. — Зникли кефаль, змієголов, риба-ліра, в’юн смугастий, марена, пічкур-білопер, королівська зубатка…

На віддалі десь десяти саженів від борту вода зануртувала. На мить обидва побачили десь двадцятифунтовий екземпляр королівської зубатки, який проковтнув дохлого щура й зник у глибині, вдячно махнувши хвостовим плавником.