Розділ 5

Знову маю час, тож напишу, що трапилося. Як годували ми індичок, я, Іола й Катьє, то один Великий Індик напав на нас, шию мав червону й був Жахливо Страшний. Спершу напав він на Іолу, а пізніше на мене хотів напасти, але я не боялася, бо він був усе одно меншим і повільнішим, ніж Маятник. Я зробила ухиляння й пірует і вдарила його двічі різкою, аж він Утік. Мати Неннеке не дозволяє мені носити тут Мого Меча, шкода, бо ж якби він там був, я б тому Індикові показала, чому я навчилася у Каер Морені. Я вже знаю, що правильно Старшими Рунами належить писати Caer a’Muirehen, і що то значить — Фортеця Старого Моря. Це, напевне, через те там усюди є Мушлі й Слимаки, а також Риби, відтиснуті на камінні. А Цінтра пишеться — Xin’trea. А моє ім’я походить від Zireael, а значить те — Ластівка, а це значить, що…

— Читаєш собі?

Він підвів голову.

— Читаю. А що? Щось сталося? Хтось щось помітив?

— Ні, нічого, — відповів шкіпер, витираючи руки об шкіряний кабат. — Спокій на воді. Але туман, а ми вже близько від Журавлиного острова.

— Знаю. Пливу туди вже вшосте, Плюскольцю, якщо повернень не рахувати. Я встиг вивчити шлях. Тримаю очі розплющеними, не бійся.

Шкіпер кивнув, пішов у бік носа, переступаючи через згортки й вузлики подорожніх, розкладені всюди на палубі. Скупчені на середньому колі коні форкали й били копитами об дошки палуби. Були вони на середині річки, серед густої імли. Шкута орала дзьобом килимці латаття, розгортала очерет. Ґеральт повернувся до читання.

…це значить, що я маю ельфійське ім’я. А я ж не ельфійка. Ґеральте, тут у нас теж говорять про Білок. Часом навіть військо приїздить, і випитує, і говорить, що поранених ельфів не можна лікувати. Я не пискнула нікому ні словечка про те, що було навесні, не бійся. І про те, щоби тренуватися, я також пам’ятаю, не думай собі. Ходжу до парку й тренуюся, коли маю час. Але не завжди, бо ж мушу також працювати на кухні чи в саду, як усі дівчата. Й науки я також маю страшезно багацько. Але то нічого, буду вчитися. Ти ж також вчився у Храмі, говорила мені про те Мати Неннеке. І сказала ще, що махати мечем може будь-який дурень, а відьмачка мусить бути мудрою.

Ґеральте, ти обіцяв, що приїдеш. Приїдь.

Твоя Цірі

P. S. Приїдь, приїдь.

P. S. S. Мати Неннеке сказала написати наприкінці Хвала Великій Мелітеле, хай благословення її і прихильність завжди будуть із тобою. І щоб нічого з тобою не трапилося.

Цірі

«Я б поїхав до Елландеру, — подумав він, ховаючи лист. — Але це небезпечно. Я міг би навести їх на слід… Із цими листами також треба закінчувати. Неннеке користується жрецькою поштою, але ж… Зараза, занадто воно ризиковано».

— Гм-м-м-м… Гм-м…

— Що знову, Плюскольцю? Журавлиний острів ми вже проминули.

— І, хвала богам, без пригод, — зітхнув шкіпер. — Ха, пане Ґеральте, знову буде спокійний рейс, як бачу. Туман, гляньте тільки, як піднімається, а як сонце зійде, то вже й страх позаду. Потвора при сонці не показується.

— Я аж ніяк через те не переймаюся.

— Я думаю, — криво посміхнувся Плюсколець. — Компанія ж вам за рейс платить. Чи станеться щось, чи ні, грошики й так у капшук впадуть?

— Питаєш, начебто не знаєш. Що воно, заздрість у тобі говорить? Що я заробляю, стоячи спершись на борт і дивлячись на чайок? А тобі за що платять? За те саме. За те, що ти є на борту. Коли все йде гладко, то роботи ти не маєш, швендяєш собі від носа до корми, шкіриш зуби до пасажирок чи намагаєшся розкрутити купців на горілку. Мене також найнято, аби я був на борту. Про всяк випадок. Безпечне перевезення, бо відьмак в ескорті. Вартість відьмака включено в ціну перевезення, вірно?