Розділ «III»

Наближалася зима. Мюш цього року почав мерзнути. В перші ж холоди цікавість потягла його до інспекторської контори. Вона містилася на лівому розі павільйону з боку вулиці Рамбюто і була мебльована столом, етажеркою, кріслом та двома стільцями. Тут же стояла пічка — предмет палкої мрії Мюша. Флоран дуже любив дітей. Побачивши хлопчика з мокрими ногами, що зазирав до нього у вікно, він покликав його до себе. Перша ж розмова з Мюшем дуже вразила інспектора. Хлопчик сів перед пічкою і спокійно заявив:

— Хочу трошки підсмажити свої милиці, розумієш? Ну й собача холоднеча, хай йому чорт!

І, засміявшись перлистим сміхом, додав:

— Моя тітка Клер сьогодні вранці встала погана, як гріх. Скажи-но мені, пане, це правда, що ти ночами ходиш їй ноги гріти?

Флоран спочатку вжахнувся, проте відчув дивний потяг до цієї дитини. Красуня Нормандка була прикро вражена, хоч пускала до нього сина, не кажучи й слова. Тоді Флоран вирішив, що має право приймати його; він почав кликати до себе Мюша у вільні години, після обіду, і згодом поставив собі за мету виправити шибеника. Йому здавалось, наче його брат Кеню знову став маленький, і вони по-старому живуть у великій кімнаті на вулиці Руайє-Колар. Його радістю, його святою мрією людини, яка жадає самопожертви, було жити завжди в товаристві маленької істоти, яка б ніколи не виростала і якою він міг би повсякчас керувати, черпаючи в її невинності любов до людства. На третій же день знайомства Флоран приніс абетку. Мюш здивував його тямущістю. Він вивчив літери з запалом паризького безпритульного хлопчика. Малюнки в абетці надзвичайно цікавили дитину. Щоб відпочити після уроків, Мюш влаштовував собі в конторі багато різних розваг. Пічка незмінно залишалася його приятелькою, джерелом безмежної насолоди. Спочатку Мюш пік у ній картоплю й каштани, але згодом це вже було йому не цікаво. Якось він украв у тітки Клер окунів і, нанизавши їх на ниточку, засмажив поодинці, тримаючи над розпеченою топкою; цю страву він з насолодою з’їв без хліба. Одного разу Мюш навіть притяг цілого коропа; але рибу не вдалося засмажити: від неї йшов такий сморід, що довелося відчинити навстіж вікно й двері. Коли запах страви ставав дуже сильним, Флоран викидав рибу на вулицю. Проте найчастіше він тільки сміявся. За два місяці Мюш уже вільно читав, а його зошити з краснопису були дуже акуратні.

Тимчасом хлопчик протуркав матері вуха, розповідаючи їй щовечора про свого доброго приятеля Флорана, його добрий друг Флоран малював йому сьогодні дерева й чоловічків у хатках, його добрий друг Флоран зробив такий і отакий жест, говорячи, що люди були б кращі, коли б усі вміли читати. Отже, Нормандці раз у раз доводилося чути про інтимне життя людини, яку б вона хотіла звести зі світу. Одного разу вона замкнула Мюша вдома, щоб він не ходив до інспектора, але хлоп’я так плакало, що другого дня мати мусила дати йому волю. Незважаючи на могутню постать і сміливий вираз обличчя, ця жінка мала м’яку вдачу. Коли хлопчик розказував їй, що йому було тепло, й повертався додому в сухій одежині, вона відчувала невиразну вдячність і задоволення від свідомості, що її дитина має притулок і може гріти ноги коло вогню. Трохи згодом Луїза була дуже зворушена, коли Мюш прочитав їй уривок брудної газети, в яку було загорнуто кусок морського вугра. Поступово, не усвідомлюючи собі того, вона переконувалася, що Флоран і справді непогана людина. У неї пробуджувалась пошана до його освіти і зростала цікавість до нього; їй захотілося придивитися до нього ближче, проникнути в його життя. Тоді Нормандка переконала себе, що вона тільки виконує свій попередній план помсти: треба бути привітною з двоюрідним братом Кеню, щоб посварити його з гладухою Лізою,— так буде ще цікавіше.

— А що, твій добрий приятель Флоран розмовляє з тобою про мене? — запитала одного ранку мати Мюша, вдягаючи його.

— Ні,— відповів хлопчик,— ми з ним граємося.

— Ну, то скажи йому, що я на нього вже не гніваюсь і дуже вдячна, що він навчає тебе читати.

Від того дня хлоп’яті давали доручення. Він ішов від матері до інспектора, від інспектора до матері з люб’язними запитаннями та відповідями, які несвідомо повторював; його можна було б так само примусити передати найбридкіші слова. Але красуня Нормандка боялася, щоб її не вважали соромливою; вона прийшла одного разу сама й сіла на вільний стілець, поки Мюш займався з Флораном краснописом. Луїза поводилася дуже чемно, наговорила Флоранові багато приємного, а той соромився ще більше, ніж вона. Розмовляли вони тільки про дитину. Коли вчитель висловив побоювання, що, може, незручно буде провадити далі навчання в конторі, торговка запропонувала йому приходити до них вечорами. Потім вона заговорила про гроші. Флоран почервонів і сказав, що не прийде, якщо вона буде говорити про гроші. Тоді Луїза в душі дала собі слово віддячити йому, даруючи час од часу найкращу рибу.

Отже, мир був укладений. Красуня Нормандка взяла навіть Флорана під свою опіку. А втім, до інспектора вже звикли; рибні торговки казали, що він добріший за Верлака, дарма що має такі похмурі очі. Тільки стара Мегюден знизувала плечима; баба ненавиділа «худого довгаля», як вона його презирливо називала. А коли одного ранку Флоран з посмішкою зупинився перед саджалкою Клер, молода дівчина аж упустила з рук вугра й повернулася до нього спиною, охоплена гнівом, задихаючись від злості. Це так вразило Флорана, що він запитав у Луїзи, за що гнівається на нього її сестра.

— Та облиште її,— відповіла Луїза,— адже вона в нас норовиста... Вона ніколи не погоджується з іншими. Це просто вона мені на зло.

Нормандка торжествувала. Вона гордо стояла за своїм прилавком, ще більше кокетуючи, і робила надзвичайно складні зачіски. Зустрівши якось красуню Лізу, торговка зневажливо глянула на неї і навіть пирснула сміхом просто їй в обличчя. Упевненість, що вона дошкулить ковбасниці, коли перетягне на свій бік її кузена, надавала приємної звучності дзвінкому сміхові Луїзи, від якого хвилювалася її повна біла шия. Їй спало на думку одягти Мюша в гарний шотландський костюмчик та оксамитову шапочку: досі хлоп’я ходило завжди в драній блузі. Та саме в цей час у Мюша прокинулася колишня пристрасть до води. Лід розтанув, була відлига. Мюш відвернув кран і змочив під ним свою шотландську блузочку, підставивши під струмінь лікоть так, щоб вода текла вздовж його руки. Це він називав «гратися в ринву». Мати застала його в компанії з двома іншими хлоп’ятами, коли вони втрьох пускали плавати в оксамитовій шапочці Мюша двох біленьких рибок, яких Мюш украв у тітки Клер.

Флоран прожив на Центральному ринку майже вісім місяців у якомусь безперервному півсні. Після семи років страждань він раптом опинився серед такого незворушного спокою й розміреного життя, що йому здавалося, ніби він не живе, а існує. Флоран віддавався цій мирній течії, відчуваючи якусь порожнечу в голові, весь час дивуючись, як це він щоранку опиняється в своєму кріслі в тісній конторі. Ця кімнатка з голими стінами, малесенька, мов корабельна каюта, подобалася йому. Він залишався там на самоті, відділений від усього світу, під незатихаючий гуркіт ринку, що нагадував йому безкрає море, яке наче оточувало його з усіх боків. Та з часом ним поступово оволодівала невиразна тривога, що доводила його до розпачу; Флоран докоряв собі за якісь неіснуючі гріхи, обурювався проти порожнечі, що все ширилася в його голові та серці. А ще йому набрид поганий запах попсованої морської риби, від якого його нудило. То був повільний розлад, невиразна нудьга, що перейшла у гостре нервове роздратування.

Дні минали жахливо одноманітно. Флорана зустрічали ті самі звуки, ті самі запахи. Ранком гудіння торгів оглушало його, мов далекі дзвони. Часто, коли довіз уповільнювався, цей галас тривав дуже довго. Тоді Флоран не виходив з павільйону до дванадцятої години; його шарпали на всі боки з приводу різного безладдя та суперечок, причому він намагався чинити якнайсправедливіше. Іноді цілими годинами доводилося розбирати якусь дріб'язкову справу, що збуджувала весь ринок. Інспектор походжав серед метушні та гамору торгівлі, поволі обходив ряди, іноді зупинявся перед торговками, прилавки яких тягнуться вздовж вулиці Рамбюто. На прилавках лежали великі рожеві купи креветок, стояли кошики червоних печених лангустів, зв’язаних, з позакручуваними хвостами, а живі лангусти засинали, розпластані на мармурі. Там Флоран поглядав на покупців у капелюхах та чорних рукавичках, що торгували рибу й нарешті йшли собі, несучи в-кишені сюртука печеного лангуста, загорнутого в газету. Далі, перед переносними столами, де продається дешева риба, Флоран упізнавав жінок, що жили поблизу, в ринковому кварталі, бо вони приходили завжди в один час з непокритими головами. Іноді його зацікавлювала гарно вдягнена дама, що йшла з служницею в білому фартушку, волочачи своє мереживо по мокрому бруку. Інспектор ішов за нею на деякій відстані, бачачи, як торговки насмішкувато знизують плечима в неї за спиною у відповідь на її вередливі гримаси. Метушня кошиків, шкіряних саквояжів, козубів, усі ці спідниці, що мелькали серед потоків води в проходах павільйону цікавили Флорана, і він непомітно дотягав час до сніданку, милуючись дзюркотливими струмочками води, від яких віяло прохолодою, переходячи від терпкого запаху морських черепашок до гірких випарів солоної риби. Він завжди кінчав свій огляд відділом солоної риби: ящики копчених оселедців, нантські сардини на підстилках з листя, скручена тріска,— вся ця солона риба, звалена купами перед товстими огидними торговками, нагадувала йому збори в дорогу, подорож між бочками солоних оселедців. Пополудні ринок завмирав, починав дрімати, а Флоран зачинявся в себе в конторі, переписуючи начисто свої папери і з насолодою відпочиваючи. Коли йому траплялося вийти й пробігти рибним рядом, він бачив, що в павільйоні вже було майже порожньо. Ніякої штурханини, ні метушні, ні галасу, як це буває о десятій ранку. Рибні торговки, сидячи за порожніми прилавками, плели панчохи, відкинувшись назад, а поодинокі запізнілі господині неквапливо походжали навколо, поглядали на всі боки, закусивши губи, ніби вираховуючи про себе приблизну вартість свого обіду до останнього су. Наставав присмерк, гуркотіли ящики: рибу клали на ніч на лід. Тоді Флоран, дочекавшись, щоб при ньому замкнули грати льохів, виходив, несучи з собою рибний запах в одежі, бороді й волоссі.

Перші місяці він не дуже страждав від цього пронизливого запаху. Зима була люта; проходи були покриті кригою і блищали, мов дзеркало, льодові бурульки білим гіпюром прикрашали мармурові столи й саджалки. Ранками треба було запалювати маленькі пічечки під кранами, щоб потекла вода. Замерзла риба з вигнутим хвостом, тьмяна й шершава, немов метал, що втратив свій блиск, дзвеніла, як залізо, коли її перекидали з місця на місце. До лютого павільйон мав жалюгідний вигляд: він наїжився і стояв сумний у своєму льодовому савані. Та ось настала відлига, мряка, березневі тумани й дощі. Риба почала м’якнути, розмерзатися; сморід зіпсованого риб’ячого м’яса перемішувався з огидним запахом рідкого болота, що линув із сусідніх вулиць. Сморід, поки що не дуже відчутний, огидно солодка вогкість, як і раніше, носилися в повітрі. Згодом, у гарячі червневі дні, сморід ще посилився, дихати стало майже неможливо. Відчиняли верхні вікна, спускали великі сірі парусинові штори, щоб захистити ринок від розпеченого неба; вогненний дощ сипався на весь ринок, нагрівав його, наче пічку з толю; вітру не було ніякого, і випари гниючої морської риби непорушно висіли над ринком. Прилавки, де йшов продаж, були весь час ніби огорнуті хмарою.

Тоді Флоран почав страждати від цієї маси харчів, у якій він жив. його нудило ще більше, ніж у ковбасній. Щоправда, він терпів там гірший сморід, та той сморід виходив не з черева. Його шлунок худої людини протестував, коли доводилось проходити повз розкладену на продаж рибу, яку раз у раз обливали свіжою водою, що, проте, не заважало їй псуватися від спеки. Всі ці поживні продукти немов годували Флорана своїми запахами, душили його, він був неспроможний перетравити їх. Коли він зачинявся в себе в конторі, сморід переслідував його, просякаючи крізь щілини дверей та вікон. У похмурі дні в комірці бувало темно, наче в пізні присмерки в глибині смердючого болота. Часто від несвідомого нервового неспокою Флоран відчував потребу рухатись; тоді він спускався в льох широкими сходами, зробленими всередині павільйону. Там, у важкому повітрі, в півтемряві, освітленій тільки кількома газовими ріжками, була прохолода чистої води. Він зупинявся коло великої саджалки, де тримали про запас живу рибу, і слухав вічну пісеньку чотирьох водяних струмків, що витікали з чотирьох кутків центральної урни й рівно розливалися з ніжним дзюрчанням протічної води під гратами зачинених на колодку басейнів. Це підземне джерело, цей струмочок, що булькотів у темряві, заспокоював Флорана. А ще подобався йому ясний захід сонця, коли тонке мереживо Центрального ринку виступало на яскравочервоному небі: передвечірнє світло, летючий пил останнього проміння вривалися в усі просвіти, в усі щілини дерев’яних жалюзі; це нагадувало освітлений матовий, транспарант, на якому виступали стрункі, розгалуження пілястрів, плавні вигини склепіння, геометричні лінії. Флоран не міг надивитися на цей величезний архітектурний рисунок, наче виконаний китайською тушшю на прозорому веленьовому папері, освітленому знизу, і йому знову ввижалась велетенська машина з колесами, важелями, маятниками, яка виступала на темночервоному пурпурі розжареного вугілля, що палахкотіло під казаном. Щогодини гра світла змінювала обриси ринку: вранішню синяву заступали густі чорні тіні півдня, пожежа призахідного сонця згасала в сірому попелі присмерку. Але задушливими вечорами, коли здіймались гарячі випари смороду, тремтячими струменями перетинаючи жовте сонячне проміння, Флоран знову відчував нудоту, його мрії переходили в гарячку, і він уявляв собі велетенську паршо, смердючі казани на різниці, де топився зіпсований жир ситої буржуазії.

Крім того, Флоран дуже страждав від грубості оточення, де слова й рухи наче мали свій специфічний запах. Проте він був добродушний і не бентежився. Тільки з жінками йому було ніяково. Вільно почував він себе з самою лише мадам Франсуа, яку одного разу побачив знову. Вона щиро зраділа, що Флоран знайшов посаду, був щасливий, позбувся злиднів, як казала городниця, і це дуже зворушило Флорана. Ліза, Мегюдени й інші жінки турбували його своїм сміхом. Мадам Франсуа він би все розказав. Вона сміялась не для того, щоб познущатися; то був сміх жінки, яка радіє щастю свого ближнього. І як тяжко вона працювала! їй бувало особливо скрутно взимку, в мороз, а в дощі — ще гірше . Її робота була нелегка. Флоран бачив городницю і в жорстокі зливи, і в холодний дрібний дощ, що йшов цілими днями. Колеса воза по дорозі з Нантера до Парижа застрявали в болоті до самої маточини. Валтасар був забрьоханий у багні аж по самий живіт. І хазяйка, жаліючи коня, обтирала його стареньким фартухом.

— Коні—худоба— ніжна,— казала— вона.— Тільки трошки щось не так,— одразу ж у них починає боліти живіт... Ох, мій бідненький старенький Валтасар! Коли ми переїздили міст Нейльї, я думала, що ми в Сену спустились, так нас поливало дощем.

І Валтасар відправлявся на заїзд, а мадам Франсуа залишалася під зливою продавати свою городину. Ринковий майдан перетворювався на велику калюжу рідкого болота. Капуста, морква, ріпа, на які лила сіра вода, потопали в брудному потоці, що котився бруком. Городина тепер не вабила очей розкішними зеленими відтінками, як це бувало в ясні ранки. Городники, закутані у плащі, горбилися, клянучи адміністрацію, яка, оглянувши городину, заявила, що дощ їй не шкодить, а тому не треба будувати навісів.