Розділ «IV»

Маржолена знайшли на ринку Дезінносан у купі капусти, під крупною білою головкою; один з великих відігнутих листків прикривав рум’яне личко сонної дитини. Так ніхто ніколи й не довідався, чия негідна рука поклала його там. Це був уже досить великий хлопчик років двох або трьох, товстий, життєрадісний, але так мало розвинений, що вмів промовляти лише кілька слів і тільки весь час усміхався. Коли якась торговка зеленню знайшла його під великою білою головкою, вона так голосно скрикнула з подиву, що всі сусіди збіглися на її крик; вони дивувались, розглядаючи хлопчика, одягненого в платтячко, загорнутого в драну ковдру, а дитя тимчасом простягало до них рученята. Воно не могло сказати, хто його мати, і тільки поглядало здивованими оченятами, тулячись до плеча огрядної торговки тельбухами, що взяла його на руки. До самого вечора весь ринок говорив про знайду. Хлопчик заспокоївся і їв хліб з маслом, усміхаючись до всіх жінок. Спочатку товста торговка тельбухами взяла його до себе; потім він перейшов до її сусідки; ще через місяць знайда спав у третьої. Коли його питали: «Де твоя мама?» — він чарівним жестом показував навколо, на всіх торговок одразу. Він став дитиною ринку, бігав, учепившись за спідницю то одної, то іншої жінки, знаходив завжди собі місце на чиєму-небудь ліжку і їв майже у всіх. Одягався він у що бог пошле, але зате в кишенях його драних штанців завжди бряжчали копійки. Гарна руда дівчина, що торгувала лікарськими рослинами, чомусь прозвала хлопчика Маржоленом [3].

Маржоленові минав четвертий рік, коли тітонька Шантмесс, у свою чергу, знайшла на тротуарі вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихітка мала щонайбільше два роки, але вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Тітка Шантмесс зрозуміла з цього белькотіння, що дівчинку звуть Кадіною і що мати напередодні ввечері посадила її під чиїмись ворітьми, наказавши чекати її. Там дитинка й заснула. Мала не плакала і розповідала, що вдома її дуже били. Потім вона пішла за тіткою Шантмесс, явно задоволена: їй дуже припав до вподоби великий майдан, де було стільки люду і стільки городини. Тітка Шантмесс, що торгувала уроздріб городиною, була добра, хоч і відлюдькувата бабуся років шістдесяти і обожнювала дітей. У неї померло троє синів іще немовлятами. Стара подумала, що «ця вертихвістка надто паршива, щоб здохнути», і взяла Кадіну до себе.

Але якось увечері, коли стара йшла з ринку додому, тримаючи за руку свою вихованку, Маржолен без усяких вхопився за її другу руку.

— Е, хлопче,— сказала тітка Шантмесс, зупиняючись,— місце вже зайняте... А ти хіба що, вже втік від довготелесої Терези? Ач який непосидющий.

Малий дивився на торговку з ласкавою посмішкою, не випускаючи її руки. Вона не могла більше бурчати — дуже вже красивий був цей кучерявий хлопчик!

— Ну, гаразд,— промовила стара,— ходімте, дітки, зі мною обоє... Я вас разом покладу.

Вона прийшла додому на вулицю О-Лар, ведучи обох дітей за руки. Маржолен так і лишився в тітки Шантмесс. Коли діти надто галасували, вона давала їм ляпаса, радіючи, що має на кого кричати, сердитись, що в неї є кого вмивати і вкладати під одну ковдру. Добра бабуся влаштувала дітям постельку в старому візочку, в якому колись один купець возив городину. Цей візочок, знятий з коліс і без голобель, нагадував широку колиску, що була трохи тверда і ще пахла городиною, яку тітка Шантмесс довгий час зберігала там у свіжому вигляді, накривши мокрим рядном. Кадіна і Маржолен спали тут, ніжно обнявшись.

Так вони разом росли і бігали всюди, тримаючи одне одного за руки. Вночі тітка Шантмесс чула, як вони потихесеньку розмовляли між собою. Кадіна тоненьким голосочком розповідала щось цілими годинами, а Маржолен слухав і тихо дивувався. Дівчинка була дуже зла; вона розповідала різні вигадки, щоб налякати його; говорила,, наприклад, що минулої ночі бачила якогось чоловіка в білому, який стояв біля їхнього ліжка і дивився на них, висолопивши довгого червоного язика. У Маржолена йшов мороз поза шкірою; хлопчик розпитував її про подробиці, а вона сміялася з нього й нарешті обзивала «дурнем». Іноді діти пустували, билися ногами під ковдрою. Кадіна підгинала ноги і вмирала зо сміху, коли Маржолен, не влучивши в неї, щосили вдаряв п’ятами об стіну. Тоді тітці Шантмесс доводилося хоч-не-хоч уставати, щоб підтикати дітям ковдру і одним ляпасом утихомирити їх. Отже, постіль довгий час правила їм за місце для забав; вони брали з собою в ліжко іграшки; їли там крадену моркву й ріпу. Щоранку їхня названа мати дивувалася, знаходячи в імпровізованому ліжку дивні речі: камінці, листя, недоїдені яблука, ляльки, зроблені з клаптиків. А у великі морози вона на цілий день залишала сонних дітей у ліжку; чорна шапка волосся Кадіни змішувалася з русявими кучерями Маржолена, а їхні губи так зближалися, що діти зігрівали одне одного своїм диханням.

Тітка Шантмесс жила на вулиці О-Лар у старому напівзруйнованому будинку, в кімнаті з єдиним вікном, шибки якого потьмяніли від негоди. Діти грались там у піжмурки, ховались у високу горіхову шафу або під величезне ліжко тітки Шантмесс. Тут стояло ще два чи три столи, під якими вони лазили рачки. У грі в цій кімнаті, де завжди було темно і по кутках валялась різна городина, таїлась для дітей якась особлива принадність. Та й сама вулиця О-Лар була дуже цікава: вузька, малолюдна, з широкою аркадою, що виходила на вулицю Ленжері. Вхідні двері були якраз біля аркади; вони були низенькі й відчинялися тільки наполовину; зараз же за дверима починалися слизькі східці кручених сходів. Цей будинок з випнутим наперед піддашшям, почорнілим від вологи, з позеленілими ринвами біля кожного поверху теж був для дітей забавою. Кадіна з Маржоленом цілими ранками грались, кидаючи знизу камінці так, щоб влучити просто в отвір ринви; камінці скочувалися по ринві з веселим гуркотом. Але діти розбили дві шибки й так засмітили ринву, що тітку Шантмесс мало не виселили з будинку, дарма що вона вже сорок три роки жила в ньому.

Тоді Кадіна і Маржолен узялися до візків, підвід та хур, що зупинялися на цій безлюдній вулиці. Вони вилазили на колеса, гойдались на кінцях ланцюгів, видиралися на коробки та кошики, навалені на вози.

Великі й похмурі склади експедиційних контор на вулиці Потрі виходили на вулицю О-Лар . Їх в один день наповнювали або спорожнювали, і там щогодини з’являлись нові чудові схованки, затишки, де дітлахи з насолодою вдихали пахощі сушених фруктів, апельсинів і свіжих яблук. Коли це їм надокучало, вони йшли до тітки Шантмесс на площадку ринку Дезінносан. Вони приходили туди під руку, з голосним реготом перебігали вулицю, пролазячи між возами, не боячись опинитися під колесами. Діти добре знали брук і сміливо брели по коліна в покидьках від городини; вони так звикли до цього, що ніколи не падали і тільки до сліз сміялись, коли кінь з важкими підковами падав, наступивши на хвостик артишока. Маржолен і Кадіна бігали по слизьких вулицях, як рожеві чортенята, і всім мозолили очі. В дощ вони поважно гуляли під великою драною парасолькою, якою тітонька Шантмесс двадцять років прикривала свій товар від зливи; діти з дуже серйозним виглядом встановлювали парасольку десь у кутку й називали її «наша хатка». В ясну погоду вони так бігали, що ввечері просто падали від утоми. Кадіна й Маржолен мили ноги в ринкових басейнах, наче у ванні, будували греблі, перегороджуючи вуличні канави, ховалися під купами городини і лежали там у прохолоді, розмовляючи між собою, як уночі в ліжку. Проходячи мимо куп латуку або салату-ромен, часто можна було чути їхнє приглушене цвірінчання. Коли розсовували салат, знаходили їх там; діти лежали поруч на листі, оченята в них бігали, як у сполоханих пташок, спійманих у кущі. Тепер Кадіна не могла й хвилини побути без Маржолена, а Маржолен, загубивши Кадіну, одразу ж починав ревіти. Коли їм траплялося розлучитись, вони негайно починали розшукувати одне одного між усіма спідницями Центрального ринку, в ящиках, серед капусти. Діти виростали й ніжилися в основному під капустою.

Маржоленові вже було вісім років, а Кадіні шість, коли тітонька Шантмесс присоромила їх за лінощі. Вона сказала, що робить їх компаньйонами в торгівлі городиною, і пообіцяла платити їм одне су на день, якщо вони захочуть допомагати їй чистити городину. В перші дні діти виявили зразкову ретельність. Вони посідали по обидва боки рундука з вузенькими ножиками в руках і почали дуже пильйо виконувати свою роботу. Спеціальністю тітки Шантмесс була чищена городина; на її столі, обтягненому куском мокрого чорного сукна, були розкладені пірамідками картопля, ріпа, морква, цибуля, по чотири штуки в кожній,— три внизу і одна зверху. Хазяйки, що запізнилися, купували цю зовсім готову городину, яку лишалося тільки кинути, в каструлю. Торговца продавала також пучки зелені для супу: чотири корінці порею, три морквинки, один корінчик пастернаку, дві ріпи та дві стеблинки селери; вона продавала і свіжу зелень для супу жульєн, дуже тонко накришену на аркушах паперу, капусту, порубану на чотири частини, купки помідорів та порізані гарбузи, що вирисовувались червоними зірками й золотими півмісяцями на одноманітному білому тлі іншої городини, щедро покропленої водою. Кадіна виявилась значно вправнішою, ніж Маржолен, дарма що була молодша; вона зрізала з картоплі таку тоненьку лушпайку, що та аж просвічувала наскрізь; так гарно перев’язувала пучечки корінців для супу, що вони були схожі на букетики; нарешті, вона вміла так майстерно складати маленькі піраміди городини, що вони здавалися великими, хоч там було всього по три морквинки та по три ріпки. Перехожі зупинялися, сміючись, коли дівчинка кричала тоненьким голосочком:

— Мадам, мадам, заходьте до мене, будь ласка... по два су купка!

В неї були свої покупці, і її купки городини славились. Тітка Шантмесс, сидячи між двома дітьми, сміялась нечутним сміхом, від якого її груди підскакували аж до підборіддя,— такі кумедні були ці серйозні дітлахи, зайняті своєю роботою. Стара сумлінно давала кожному з них щодня по одному су. Та торгівля вроздріб чищеною городиною незабаром їм надокучила. Діти підростали, мріяли про вигіднішу роботу. Проте Маржолен довго ще лишався дитиною, що дуже дратувало Кадіну. «В нього в голові стільки думок, як у капустяній», казала вона. І справді, хоч скільки різних способів заробити гроші знаходила для нього подружка, він не тільки не вмів нічого придбати, але навіть не годен був виконати доручення. А сама вона була велика пройда. У вісім років найнялася до однієї з тих торговок, що сидять на лавах навколо ринку з кошиками лимонів, а ціла юрба дівчаток продає цей товар під їхнім доглядом. Кадіна пропонувала публіці лимони з своїх рук по три су за два, доганяла перехожих, підсувала жінкам товар під самий ніс, бігла назад за новим запасом, коли в неї розбирали всі лимони. Дівчинка одержувала по два су за кожних дванадцять проданих лимонів і, коли щастило, заробляла по п’ять і по шість су на день. Наступного року вона торгувала чепцями по дев’ять су; тут заробіток був кращий, тільки треба було дуже пильнувати, бо така торгівля на вулицях заборонялась. Та Кадіна наче нюхом чула поліцаїв за сто кроків; чепці негайно зникали в неї під спідницями, а сама дівчинка з невинним виглядом починала гризти яблуко. Згодом мала почала продавати в лозових кошиках пиріжки, коржики, вишневі торти, бісквіти, товсті жовті кукурудзяні сухарики; але Маржолен проїдав усі її прибутки. Нарешті, коли їй минуло одинадцять років, вона здійснила великий план, який довго мучив її. Протягом двох місяців Кадіна заощадила чотири франки, купила собі невеличкий кошик, які носять за плечима, і почала продавати корм для птахів.

Це було велике починання. Дівчинка вставала на світанку і купувала в оптових торговців запас проса та мурашиних яєць; потім вона вирушала в дорогу, переїздила Сену й обходила Латинський квартал від вулиці Сен-Жак до вулиці Дофіни і аж до Люксембурга. Маржолен супроводжував її. Вона не дозволяла йому навіть кошика нести, говорячи, що він спроможний тільки кричати. І хлопчик вигукував грудним, протяжним голосом:

— Корм для пташок!

Кадіна тоненьким голоском повторювала дивну музикальну фразу, що закінчувалася високою, дуже чистою і довгою нотою:

— Корм для пташок!

Діти йшли нарізно по обидва боки вулиці, поглядаючи вгору. В той час Маржолен носив довгу, до колін, червону жилетку, яка дісталась йому від небіжчика, старого Шантмесс, що був візником на фіакрі. Кадіна ходила в перешитому з старого пледа тітки Шантмесс платті в синю й білу кліточку. Чижики всіх мансард Латинського кварталу вже знали дітей. Коли Маржолен і Кадіна проходили, вигукуючи свою фразу, повторюючи її, мов луна, одне за одним, по пташиних клітках починалися голосні співи.