Розділ «III»

— Та що вони їй коштують! — підлесливо додавала Огюстіна.

Коли в кого-небудь з них з’являлась нова коштовність, то для однієї це була перемога, а друга мало не вмирала від заздрощів. Цілий ранок вони ревнували одна одну до покупців і були в поганому настрої, якщо їм здавалося, що в «тієї кобили навпроти торгівля йде краще». Потім вистежували, в кого який сніданок; кожній було відомо, що друга їсть; вони стежили навіть за перетравленням їжі у ворожому таборі. Після полудня вони сідали, одна посеред свого вареного м’яса, а друга — посеред морської риби, і виставлялися одна перед одною, ображаючи одна одну без кінця. Ця година вирішувала успіх дня. Красуня Нормандка вишивала, вишукуючи добірні тонкі взірці, що дуже дратувало Лізу.

— Краще б вона панчохи своєму синові залатала, онде бігає босий... Ач яка шляхетна панночка з червоними лапами, що смердять рибою!

Сама ковбасниця звичайно плела.

— І все вона ту саму шкарпетку плете,— казала друга.— Просто спить над роботою, бо багато їсть. Якщо її рогатий чоловік чекатиме тих шкарпеток, то ноги собі повідморожує.

До самого вечора залишались вони невблаганні, гудячи кожного відвідувача, що заходив до суперниці, і виявляли таку далекозорість, що від їхнього погляду не уникала жодна дрібниця, тоді як інші жінки щиро признавалися, що на такій відстані нічого не можуть побачити. Мадмуазель Саже була просто в захваті від пильних очей мадам Кеню, коли та одного раз розглянула подряпину на лівій щоці рибної торговки.

— Та з такими очима,— казала вона,— можна бачити крізь зачинені двері!

Вечоріло, а наслідок бою часто ще не був вирішений. Іноді одна ворожа сторона бувала переможена, але то тільки до наступного ранку, коли вона брала реванш. У кварталі закладалися: хто за красуню Лізу, а хто за красуню Нормандку.

Суперниці дійшли до того, що заборонили своїм дітям розмовляти між собою. Раніше Мюш і Поліна дуже дружили; Поліна у накрохмалених спідничках, як і належить пристойній панночці, Мюш — обдертий забіяка, завжди з лайкою на устах, дуже добре вмів гратись у візника. Коли вони гралися вдвох на широкому тротуарі проти павільйону морської риби, Поліна зображувала запряжений візочок. Та ось одного разу, коли Мюш з наївним виглядом прибіг за своєю маленькою приятелькою, красуня Ліза вигнала його з крамниці, назвавши вуличним хлопчиськом.

— Небезпечно знатися з невихованими дітьми,— сказала вона.— А в цього такі погані приклади перед очима; я завжди неспокійна, коли він грається з моєю дочкою.

Хлопцеві тоді було сім років. Мадмуазель Саже, яка була свідком цієї сцени, додала:

— А правда, правда! Цей шибеник вічно возиться з сусідськими дівчиськами... Нещодавно його спіймали в льоху з донькою вугляра.

Мюш, плачучи, прибіг і розповів матері своє горе. Нормандка оскаженіла від люті. Вона хотіла розтрощити всю ковбасну Кеню-Граделів, та задовольнилася тим, що добре набила Мюша.

— Посмій тільки зайти до них ще раз,— погрожувала вона,— я так тобі дам, що знатимеш!

Проте справжньою жертвою обох жінок був Флоран. Адже, по суті, це він озброїв їх одну проти одної; вони воювали тільки за нього. З часу його приїзду все пішло шкереберть; він компрометував, дратував, каламутив цих людей, які без нього жили в ситому благополуччі. Красуня Нормандка ладна була видерти йому очі, коли бачила, що він довго сидить у Кеню; вона хотіла полонити його тільки з войовничого запалу, на злість Лізі. А Ліза була ніби суддею поганих вчинків свого дівера, бо його зв’язок з обома сестрами Мегюден став посміховиськом на цілий квартал. Ковбасниця була тяжко ображена, проте намагалась не виявляти своїх ревнощів,— ревнощів досить своєрідних; незважаючи на презирство до Флорана й байдужість чесної жінки, Ліза обурювалася щоразу, коли він виходив з ковбасної і йшов на вулицю Пірует, щоб там, як вона вважала, розкошувати забороненими насолодами.

Вечорами за обідом у Кеню вже не було колишньої сердечності. Чистота їдальні набувала їдкого й образливого вигляду. Флоран відчував німий докір, наче осудження в ясному дубі меблів, у надто чистій лампі і зовсім новій рогожі. Він боявся тепер їсти, щоб не накришити хліба і не замастити тарілки. Проте Флоран був такий простодушний, що не помічав усього цього. Він вихваляв усім доброту своєї невістки. І справді, Ліза залишалася дуже лагідною й говорила йому, посміхаючись, ніби жартуючи:

— Ото дивно, тепер ви добре їсте, а однаково не повнієте.. . Їжа не йде вам на користь.

Кеню голосно сміявся, плескав брата по животу й запевняв, що Флоран міг би з’їсти всю ковбасну і все одно у нього не наросло б сала й на два су. А тимчасом Лізина поведінка означала ту ворожнечу й недовір’я до худих людей, які стара тітка Мегюден висловлювала більш грубо; тут був і натяк на Флоранову розпусту, хоч Ліза в розмові з ним ніколи не згадувала красуні Нормандки. Коли якось Кеню спробував був пожартувати з цього приводу, Ліза з таким крижаним холодом сприйняла це, що добрий чоловік більше не зважувався на подібні дотепи. Після десерту вони деякий час сиділи втрьох в їдальні. Флоран, помітивши, що Лізі неприємно, коли він одразу ж по обіді йде, намагався зав’язати розмову. Ліза сиділа близько коло нього, проте не здавалася йому такою теплою й живою, як Луїза. Від неї не тхнуло гострим ароматом добірної морської риби; Ліза вся пропахла салом, запахом першосортного м’яса, від якого нудило. Жодної зморшки, що свідчила б про якесь внутрішнє хвилювання, не було на її туго натягненому корсажі, і вся постать красуні-ковбасниці була на вигляд такою твердою, що, здавалося, найменший дотик до неї стривожив би кістки худої людини більше за ніжну близькість Нормандки. Гавар признався йому якось, під великим секретом, що мадам Кеню безумовно красуня, але йому подобаються жінки «без такої міцної броні».

Ліза уникала говорити з чоловіком про його брата. Звичайно вона всіляко намагалася підкреслити своє невичерпне терпіння. Крім того, ковбасниця вважала нечесним ставати між двома близькими родичами без надто серйозної причини. За її словами, вона була дуже добра, але не треба надто зловживати її добрістю. Тепер вона виявляла велику терпимість. Безпристрасна, бездоганно ввічлива, вдавано байдужа, вона поки що ретельно уникала натякати Флоранові, який тепер уже був на службі, що він безплатно користувався у них кімнатою і харчами; звичайно, вона не взяла б від нього ніякої плати, вважаючи таку дріб’язковість надто низькою для себе, але Флоран міг би хоч снідати не в них. Якось Ліза зауважила Кеню:

— Ми тепер ніколи не буваємо вдвох. Коли нам хочеться поговорити між собою, то треба чекати, поки ляжемо спати.