Розділ «V»

Другого дня близько четвертої години Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти майдан, вона одяглась у строге чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка провела Лізу поглядом від рибного ряду аж до самої церкви, мало не задихнувшись від люті.

— Оце так! — злісно вигукнула вона.— Ота товста корова вже до попів бігає... Ну, хай умочить зад у свячену воду, може, це її трохи заспокоїть.

Та вона помилялася: Ліза аж ніяк не була святенницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте мадам Кеню не терпіла нешанобливого ставлення до релігії і часто змушувала замовкнути Гавара, який залюбки розповідав анекдоти про попів і черниць, про жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню здавалися дуже непристойними. Вона вважала, що кожному слід залишити його віру і шанувати релігійні почуття всіх людей. До того ж, священики, на її думку, здебільшого люди порядні. Ліза була знайома з абатом Рустаном із церкви Сен-Есташ, людиною благородною, спроможною дати добру пораду, і дуже цінила його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшості людей релігія цілком необхідна; ковбасниця вбачала в ній щось на зразок поліції, бо релігія допомагає підтримувати лад, і без неї жодний уряд не зможе існувати. Коли Гавар з цього приводу висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і закрити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, заперечувала:

— І чого ви цим досягнете?.. Через якийсь місяць люди почнуть різати одне одного на вулицях і доведеться вигадати іншого бога. В дев’яносто третьому році так і було... Адже ви знаєте, я не стою за попів, а проте кажу вам, що вони потрібні, бо так треба.

І коли Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Вона купила собі красивий молитовник і хоч ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або на весілля. У церкві мадам Кеню завжди, коли треба, ставала навколішки і намагалася зберігати гідний вигляд, бо вважала, що того вимагає пристойність. На її думку, це було ніби парадною формою, яку повинні одягати на себе люди порядні, комерсанти і власники нерухомого майна, щоб виявити повагу до релігії.

Того ж дня вродлива ковбасниця, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, оббиті вилинялим зеленим сукном, витертим руками побожних богомолок. Вона вмочила пальці в чашу з свяченою водою і повагом перехрестилася. Потім легкими кроками підійшла до каплиці святої Агнеси; там дві жінки стояли навколішках і, закривши обличчя руками, дожидали своєї черги, а із сповідальні виднілось блакитне плаття третьої. Мадам Кеню стало трохи прикро. Повз неї проходив, човгаючи ногами, церковний сторож у чорній шапочці. Ковбасниця звернулася до нього:

— Хіба абат Рустан сьогодні сповідає?

Той відповів, що мосьє абат незабаром скінчить, бо лишилося всього дві дами, і порадив Лізі сісти й почекати черги. Вона подякувала, не пояснивши, що прийшла не на сповідь. Вирішивши почекати, жінка попрямувала дрібними кроками по церковних плитах до головного входу. Звідси вона почала розглядати центральне склепіння, високе й строге, без прикрас, і яскраво розмальовані бокові колонади. Мадам Кеню трошки закопилила губу, вважаючи головний вівтар надто простим, не розуміючи холодної величі каменю; їй куди більше подобалась позолота й викрутаси бічних каплиць. З боку вулиці Дюжур ці каплиці потопали в сіруватому присмерку, світло пробивалося сюди тільки крізь запорошені вікна, тоді як з боку ринку палали від проміння призахідного сонця кольорові шибки, розписані ніжними фарбами, переважно зеленою та жовтою, їхня прозорість нагадувала ковбасниці пляшки з лікерами перед дзеркалом у Лебігра. Ліза перейшла на той бік, що здавався теплим від яскравого полум’я, і на хвилину зацікавилась ковчежцями з святими мощами та оздобленим вівтарем з малюнками, на яких грали веселки заломленого проміння. Церква була порожня; під склепінням панувала тремтлива тиша. Кілька жіночих суконь виділялись темними плямами на матовожовтому тлі стільців; із зачинених сповідалень чути було шепіт. Проходячи вдруге біля каплиці святої Агнеси, ковбасниця побачила блакитну сукню, яка все ще стелилася коло ніг абата Рустана.

«А я б могла за десять секунд висповідатись, якби схотіла», подумала Ліза, горда своєю чеснотою.

Вона пішла в глиб церкви. За головним вівтарем, у тіні подвійного ряду колон потопала каплиця божої матері, оповита тишею й присмерком. На темному живопису вікон вирізнялись подекуди тільки хітони святих, що спадали широкими червоними та фіолетовими складками, які палали полум’ям містичної любові в побожному німому екстазі таємничого присмерку. Це був куточок тайни, темна заглибина раю, де зірками світяться дві воскові свічки, де чотири ледь видимі люстри з металевими лампадами, спускаючись із склепіння, нагадують золоті кадила, що гойдаються в руках ангелів, коли діва Марія відходить до сну. Там, поміж колонами, завжди можна побачити жінок, що мліють в екстазі, спершись ліктями на перекинутий стілець.

А Ліза спокійно стояла і дивилась. Вона не була нервовою і вважала, що краще було б, якби тут засвітити люстри,— при світлі було б значно веселіше. У цьому присмерку навіть відчувалося щось непристойне, наче півтемрява й подих алькова, які здавались їй недоречними. Свічки, що горіли коло неї в ставнику, зогрівали їй лице; якась бабуся обшкрябувала великим ножем віск, що спливав блідими слізками. І в релігійному тремтінні каплиці, в цьому мовчазному упиванні любов’ю ковбасниця ясно відрізняла позаду святих у червоних та фіолетових убраннях, намальованих на шибках вікон, гуркіт фіакрів, що виїздили з вулиці Монмартр. А вдалині увесь час гудів Центральний ринок.

Ліза вже хотіла вийти з каплиці, коли туди ввійшла Клер, молодша із сестер Мегюден, що продавала річкову рибу. Дівчина засвітила свічку і стала навколішки за колоною на кам'яну підлогу. Світле волосся Клер було скуйовджене, а сама вона була така бліда під своїм скуйовдженим світлим волоссям, що скидалася на мертву. Гадаючи, що тут ніхто не побачить її, вона дала волю тузі і залилася гіркими сльозами, згинаючись у гарячій молитві, наче її хилив вітер, прагнучи кудись усією душею з самозабуттям жінки, що віддає всю себе. Красива ковбасниця здивувалася, бо Мегюдени ніколи не були надто побожні, а особливо Клер; вона часом таке казала про релігію й попів, що у слухачів волосся на голові ворушилося.

«Що це її розібрало? — думала мадам Кеню, знову повертаючись до каплиці св. Агнеси.— Мабуть, ця паскуда когось отруїла».

Абат Рустан, нарешті, вийшов із сповідальні; це був красивий чоловік років сорока; його добродушне лице посміхалось. Упізнавши мадам Кеню, він потиснув їй руку, назвав її «дорога моя добродійко» і повів до ризниці. Там він зняв із себе стихар, примовляючи, що зараз буде до її послуг. Вони вийшли: він — у сутані, з непокритою головою, вона — закутана у килимову шаль, і почали походжати вздовж бічних каплиць від вулиці Дюжур. Абат і Ліза розмовляли стиха. Сонце на кольорових шибках, догоряло, у церкві сутеніло, кроки останніх богомолок тихо шаруділи по кам’яних плитах.

Ліза почала викладати абатові Рустану свої сумніви. Між ними ніколи не заходила мова про релігію. Мадам Кеню не сповідалась, а просто у складних випадках радилася з абатом, як з людиною неязикатою і розсудливою. Вона часом казала, що віддає перевагу абатові перед сумнівними адвокатами, які скидаються на арештантів. Абат був до Лізи безмірно ввічливим: вишукував для неї довідки у великих томах збірника законів, давав вказівки, куди краще помістити гроші, з великим тактом обмірковував моральні утруднення, радив ковбасниці комісіонерів, умів відповідати на різноманітні складні питання — і робив це дуже просто, не притягаючи сюди господа бога, не стараючись використати ці розмови ані для себе, ані для релігії. Слово подяки, усмішка були для нього достатньою нагородою. Очевидно, він був дуже радий зробити послугу вродливій мадам Кеню, про яку його економка часто з пошаною згадувала як про особу, дуже шановану в усьому кварталі.

Сьогодні їхня нарада була особливо делікатна. Лізі хотілося знати, як їй поводитися з своїм дівером; чи має вона право стежити за ним, щоб перешкодити йому скомпрометувати її саму, чоловіка й дочку? І що їй робити, коли настане явна небезпека? Вона не ставила питань руба і викладала їх у таких ретельно обміркованих виразах, що абат міг обговорювати з нею цю проблему, не торкаючись осіб. Він наводив чимало протилежних аргументів, а взагалі вважав, що праведна душа має право, навіть зобов’язана опиратися лихові, добираючи потрібних заходів, щоб сприяти торжеству добра.

— Ось так я думаю, дорога моя добродійко,—сказав нарешті абат..— Але вся суть у засобах. Засіб — це згубні сіті, в яких заплутуються люди порядні... Та я знаю ваше бездоганне сумління. Зважуйте кожен свій вчинок і, якщо внутрішній голос його не засуджує, дійте сміливо... Люди чесної вдачі мають чудесну благодать — вносити свою чесноту в усе, що вони думають зробити.

І, міняючи тон, абат казав далі:

— Привітайте, будь ласка, від мене пана Кеню. Я цими днями як-небудь зайду до вас поцілувати милу Поліночку. Бувайте здорові, дорога моя добродійко, я завжди до ваших послуг.