Розділ «III»

— Я?! Я?!

Служниця задихалась.

— Обидві ви злодійки! Так, так, злодійки! — скрикнула вона нарешті з голосним плачем.— Мадам Табуро так і сказала.

Тоді знялася справжня буря. Мати з дочкою, розлючені, почали лаяти щуплу оверньянку, погрозливо розмахуючи кулаками. Та, зовсім очманіла, обсипана з усіх боків найпаскуднїшою лайкою, заревла ще голосніше.

Хрипкий голос старої Мегюден і верещання Луїзи сповнили повітря. Торговки наче перекидали оверньянку одна до одної.

— Геть звідси! Це твоя мадам Табуро смердить, а не ця риба. Це твою хазяйку треба було б полагодити, раніше ніж гостям подавати.

— Захотіла за десять франків доброї риби! Ні, дякуємо вам. А ще чого?

— Що ти дала за свої сережки? Відразу видно, що заробила їх в ліжку!

— Ще б пак! Недурно вона стовбичить уночі на розі вулиці Мондетур.

Флоран, за яким збігав сторож, прийшов у самий розпал сварки. Павільйон просто збунтувався. Торговки, ладні видряпати одна одній очі за якийсь там оселедець на два су, одностайно обстоюють своїх товаришок, якщо треба виступити проти покупців. Вони верещали: «У булочниці багато грошей, яких вона не заробляла!..»— і тупотіли ногами, нацьковуючи Мегюденів, мов собак, на їхню жертву. Деякі жінки аж вискакували з-за своїх прилавків на другому кінці рядів, мов хотіли вчепитись у волосся жалюгідній служниці, що потопала в потоці огидної лайки.

— Зараз же поверніть цій дівчині десять франків,— суворо сказав Флоран, довідавшись, у чому справа.

Але тут тітка Мегюден остаточно розійшлась:

— А ти звідки такий узявся? Ану, геть звідси!.. Ось дивись, як я повертаю десять франків!

І вона, розмахнувшись, кинула камбалу просто в лице служниці. У тієї пішла кров носом, а риба впала на кам’яну підлогу, наче мокра ганчірка. Цей дикий вибрик розгнівив Флорана. Красуня Нормандка аж злякалась і поточилася назад, коли він закричав:

— Закриваю вашу торгівлю на тиждень! Я зовсім позбавлю вас місця на ринку, чуєте!

І через те, що позаду нього почувся свист, віч повернувся з таким загрозливим виглядом, що перекупки принишкли, вдаючи, наче вони тут ні при чому. Коли Мегюдени повернули десять франків, інспектор примусив їх зараз же припинити свою торгівлю. Старуха мало не задихнулася від злості, а дочка мовчала, бліда, мов крейда. Як це, її, красуню Нормандку, виганяють геть! Клер зауважила спокійним голосом, що її сестрі так і треба, за що сестри ввечері в себе вдома, на вулиці Пірует, мало не вчепилися в коси одна одній. Через тиждень, коли Мегюдени повернулися на своє місце, вони поводилися тихо, церемонно, мало говорили, затаївши в собі запеклу лють. До того ж, вони знайшли на ринку велику зміну: весь павільйон заспокоївся, в ньому запанував порядок. Від того дня, мабуть, Луїза почала обмірковувати план жорстокої помсти. Вона добре розуміла, що Флораном керувала красуня Ліза; другого дня після баталії, зустрівшись з красунею Нормандкою, Ліза поглянула на неї так звисока, що Луїза Мегюден заприсяглася віддячити суперниці як слід за її погорду. По всіх закутках ринку пішли нескінченні наради з мадмуазель Саже, мадам Лекер і Сар’єттою; та хоч тим самим вже аж надокучило розповідати вигадки про кохання красуні Лізи з Флораном і про волосся, яке нібито знаходили в ковбасі Кеню, нічого з цього не вийшло, і од пліток анітрохи не полегшало Луїзі. Вона почала вигадувати що-небудь надзвичайно отруйне, щоб влучити свою суперницю в саме серце.

Луїзин хлопчик вільно ріс на рибному ринку. Від трьох років його садовили на якусь ганчірку просто серед морської риби. Він засинав поруч з великими тунцями і прокидався серед макрелей та мерланів, наче їх рідний брат. Від хлопчини так тхнуло діжкою з оселедцями, ніби він виліз із черева якої-небудь великої риби. Довгий час його улюбленою грою було будувати стіни й хатинки з оселедців. Тільки мати відвернеться, зараз же він розпочинає цю забаву. Хлопчик грав також у війну: вишикувавши барвенів стрункими лавами на мармуровому столі, він підштовхував їх, щоб риба стукалася головами, а сам награвав губами, наслідуючи звуки сурми та барабана; нарешті складав рибу назад на купу, кажучи, що вже вся вона повмирала. Коли малий трохи підріс, почав крутитися біля своєї тітки Клер, щоб діставати міхурі з коропів та щук, які вона розчиняла; він клав міхурі на землю й роздушував їх ногою, радіючи з голосного тріскання. Коли йому було сім років, він уже бігав по всіх критих проходах, ховався під лави, поміж дерев’яних ящиків, пооббиваних цинком, і зробився добрим шибеником, пещеною дитиною всіх рибних торговок. Коли вони показували йому щось нове, що захоплювало його, хлопчик сплескував рученятами з радісним подивом і белькотів слівце «мюш!». Так за ним і залишилося прізвисько «Мюш». «Мюш, сюди!», «Мюш, туди!»

Усі сусідки наввипередки одна перед одною закликали його до себе, його можна було знайти скрізь: на торгах, у купі кошиків, між відрами з риб’ячими тельбухами. Мюш носився по всьому павільйону, мов маленький барвен, рожевобілий, швидкий, в’юнкий, що вільно плещеться у воді. Він і справді любив потоки води з пристрастю рибки. Хлопчик з насолодою качався в калюжах, підставляючи свою голову й руки, коли мармурові прилавки обливали водою. Не раз він потихеньку відкручував кран і був зовсім щасливий, коли його обливав струмінь води. Але особливо Мюш любив площадку коло басейну, над сходами, що вели до льоху. Тут мати звичайно шукала його ввечері і приводила додому мокрісінького, посинілого від холоду, з водою в черевиках і навіть у кишенях.

У сім років Мюш був красивий, як ангел, і грубий, як візник. Він мав кучеряве каштанове волосся, чудові, ніжні очі, гарний ротик, що вимовляв таку паскудну лайку, яка застрягла б навіть у горлянці жандарма. Вихований серед паскудства ринку, він, як з мішка, сипав словами з лексикону рибних торговок і, взявшись у боки з нахабним виглядом, копіював свою бабку Мегюден, коли та гнівалася. Він кричав чистим, наче кришталевий струмочок, голоском маленького співака: «Шльондро, сволото, йди чоловікові своєму носа втирай! Що тобі платять за твою шкуру?» Так опошлювалося чарівне дитинство цього хлопчика, який зовні був схожий на дитину, що всміхається на руках богородиці.

Торговки реготали до сліз, а він, радий з їхньої похвали, вже не міг і двох слів сказати, щоб не додати «хай тобі чорт!» І все ж Луїзин синочок був чарівний. Він нерозумів змісту брудних слів, які сам вимовляв, і продовжував цвісти здоров’ям завдяки свіжим випарам і міцним запахам морської риби, перебираючи увесь свій запас брудної лайки з таким радісним виглядом, з яким читав би молитви.