Розділ «III»

— Дурнику мій,— вимовила жінка, побачивши, що він здався,— на добру ж путь ти став! Та, бачиш, тобі довелося б переступити через наші трупи, мій і Полінин... Не будеш більше втручатися в політику, гудити уряд? А втім, усі уряди однакові. Ми підтримуємо цей і так само підтримували б інший, це необхідно. Найголовніше — бути забезпеченим на старість і спокійно жити на ренту, знаючи, що чесно нажив свій капітал.

Кеню згідливо кивнув головою. Намагаючись виправдатися, він пробурмотів:

— Це все Гавар...

Та Ліза раптом споважніла й сердито перебила його:

— Зовсім не Гавар... Я знаю, хто. Йому б краще подбати про свою безпеку замість того, щоб компрометувати інших.

— Ти натякаєш на Флорана? — обережно запитав чоловік, трохи помовчавши.

Вона відповіла не відразу, а встала «й підійшла до столу, ніби для того, щоб стриматись. Потім виразно промовила:

— Так, на Флорана... Ти знаєш, яка я терпляча. Ні за що в світі не хотіла б я ставати між твоїм братом і тобою. Кровні зв'язки — свята річ. Але нарешті терпець увірвався. Відколи він у нас оселився, все пішло хтозна-як... А втім, я нічого не хочу говорити, так буде краще.

Знову настала пауза. Бачачи, що чоловік зніяковів і тільки поглядає на стелю алькова, Ліза продовжувала говорити, поволі розпалюючись:

— Зрештою, що тут багато балакати. Він, здається, навіть не розуміє всього, що ми для нього робимо. Ми взяли собі тягар на шию, віддали йому Огюстінину кімнату: бідна дівчина навіть не нарікає, що спить тепер у комірчині, де їй невистачає повітря. Ми його годуємо від ранку до вечора, панькаємося з ним... а він і не помічає того! Приймає все так, наче інакше й не може бути! Він заробляє гроші, а куди вони йдуть, нікому не відомо або, може, навіть надто добре відомо.

— Він же має спадщину,— заперечив Кеню; йому було боляче слухати обвинувачення проти брата.

Ліза випросталась, ніби приголомшена цими словами . Її гнів минув.

— Так, це правда. Він має спадщину... Рахунок он у тій шухлядці. Але ж він сам відмовився, ти пам’ятаєш? Ти ж був при цьому? Вже це одне доводить, що він дурний і непорядний. Коли б він мав хоч трохи розуму, то давно вже робив би щось із тими грішми... Мені б дуже хотілося віддати йому ці гроші; це б нам розв’язало руки... Я вже двічі починала з ним розмову про це, та він і слухати не хоче. Тобі слід би вмовити його взяти свій капітал... Спробуй поговорити з ним. Гаразд?

Кеню щось пробурмотів. Ліза не наполягала на своєму, бо зробила, на її думку, все, чого вимагало сумління.

— Ні, Флоран не такий, як інші,— почала вона знову,— як ти собі хочеш, а на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але раз зайшла про це мова... Я не стежу за його поведінкою, вже й так не знати що говорять у кварталі. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим ще можна миритись. Єдине, чого я небожу йому дозволити,— це втягати нас у політику. Якщо він ще буде морочити тобі голову тими нісенітницями, якщо через нього на нас упаде хоч найменша підозра, то, кажу тобі заздалегідь, я швидко позбудуся його. Пам’ятай, я тебе попередила!

Флоран був засуджений. Ліза насилу стримувалася, щоб не-висловити всього гніву, що накипів у неї на серці, не полегшити собі душу вибухом обурення. Флоран ображав усі її інстинкти, обурював її, лякав; через нього вона була справді нещаслива. Потім вона ще пробурмотіла:

— Людина, яка зазнала найпаскудніших пригод, людина, яка не зуміла навіть створити собі сім’ю... О, я розумію, що вона жадає кровопролиття. Ну, і хай у неї стріляють, якщо це їй подобається; але нехай не відбирає порядних людей од їхніх сімей... До того ж, Флоран мені просто не подобається, от і все! Ввечері за столом від нього так тхне рибою, що я не можу їсти. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його роз'їдає жовч.

Ліза підійшла до вікна й побачила Флорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на ринок. Цього ранку був великий привіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом, на торгах стояв гул. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що вступав в атмосферу Центрального ринку з його терпкими запахами. Флоран зігнув спину, відчуваючи нудоту,— йому від огиди аж у скронях стукотіло. І в погляді, яким Ліза проводжала його, видно було войовничу рішучість жінки, що вже відчуває перемогу.

Коли вона обернулася, Кеню вставав з ліжка. В одній сорочці, потопаючи босими ногами в мохові м’якого килима, ще теплий від приємної теплоти перини, він був, проте, блідий, бо незгода між братом і жінкою турбувала його. Але Ліза подарувала чоловікові одну із своїх чарівних усмішок, і він був глибоко зворушений, коли вона подала йому шкарпетки.