Розділ «II»

Флоран тільки почав вивчати в Парижі право, коли померла його мати. Вона жила у Вігані, в департаменті Гард, і вийшла заміж вдруге за нормандця з Івто, на прізвище Кеню, якого привіз на південь один супрефект і одразу ж забув про його існування. Кеню залишився служити в супрефектурі і вважав, що країна ця дуже гарна, вино чудове, а жінки надзвичайно милі. За три роки після шлюбу він помер від шлункової хвороби. У спадщину своїй дружині нормандець залишив тільки опецькуватого хлопчика, дуже схожого на нього. Тимчасом матері і без того тяжко було платити щомісяця в училище за Флорана, свого старшого сина від першого шлюбу. Флоран давав їй багато радості: він був лагідний, дуже ретельно вчився, одержував перші нагороди. На нього мати перенесла всю свою любов, поклала всі надії. Можливо, що в особі цього блідого, худенького хлопчика мадам Кеню віддавала перевагу своєму першому чоловікові, який походив з провансальців, лагідних та ніжних, тим більше що він сам любив її до нестями. Або, може, Кеню, який спочатку привабив молодицю своєю веселою, рівною вдачею, виявився потім надто жирним, надто самозадоволеним і впевненим у тому, що найкращі радощі містяться в ньому самому. В усякому разі вона вирішила, що з її молодшого сина — а на півдні ще й досі нерідко сім’ї жертвують молодшими дітьми заради старших—не вийде нічого путнього. Мати обмежилась тим, що послала малого вчитись у приватну школу, до сусідки, старої діви, де він навчився тільки пустувати. Брати росли далеко один від одного, немов чужі.

Коли Флоран приїхав до Вігана, його матір уже поховали. Ще за життя вона вимагала, щоб від нього приховували її хворобу до останньої хвилини, бо не хотіла стати на перешкоді його заняттям. Флоран знайшов маленького Кеню, якому минуло тоді дванадцать років, у кухні: хлопчик гірко плакаїв, сидячи на столі. Торговець меблями, що жив по сусідству, розказав йому, як бідувала і як померла його бідна мати. Вона витратила все, що мала, і замучила себе роботою, аби тільки син мав змогу вивчати право. Крім торгівлі стрічками, що давала мало прибутку, бідна жінка мусила братись до всякої іншої роботи, працюючи до пізньої ночі. Мрія побачити свого Флорана адвокатом, почесною особою в місті, зрештою зробила мадам Кеню суворою, скупою, немилосердною до себе й до інших. Малий Кеню ходив у латаних штанцях, у блузах з подертими ліктями; він не смів ні до чого доторкнутись за столом і чекав, доки мати відріже йому порцію хліба. Собі вона різала такі самі тоненькі скибочки. Від недоїдання вона й померла, тяжко журячись, що не встигла поставити на ноги старшого сина.

Ця історія дуже вразила чутливе серце Флорана. Юнака душили сльози. Він обняв молодшого братіка і, пригорнувши до себе, цілував його, немов хотів повернути йому ту ніжність, якої хлопчик був позбавлений через нього. Флоран дивився на жалюгідні діряві черевики, на подерті лікті, брудні руки, на все убозтво занедбаної дитини і казав Кеню, що візьме його з собою, що йому там буде добре. Другого дня, ознайомившись із справами, Флоран з острахом побачив, що йому, мабуть, невистачить грошей повернутися в Париж. Тимчасом він ніяк не хотів залишатись у Вітані. Йому пощастило вигідно продати крамничку стрічок і заплатити материні борги, хоч вона була надзвичайно акуратна в грошових справах. Через те що у Флорана нічого не залишилось із грошей, сусід, торговець меблями, запропонував йому п’ятсот франків за меблі й білизну небіжчиці. Це було вигідно Флоранові. Юнак подякував йому із сльозами на очах. Потім одягнув свого молодшого брата у все новеньке й забрав його з собою того ж самого вечора.

Приїхавши в Париж, він не міг навіть думати про те, щоб продовжувати відвідувати заняття з правознавства в училищі. Флоран відклав на якийсь час усі свої честолюбні прагнення. Він знайшов деякі уроки й оселився з Кеню на розі вулиць Руайє-Колар і СенЖак, у просторій кімнаті, де поставив два залізні ліжка, шафу, стіл та чотири стільці. Він ставився до брата, як до своєї дитини. Батьківські обов’язки захоплювали Флорана. Спочатку, повертаючись додому, він пробував учити хлопця, але той був неуважним учнем; виявилося, що в нього погані здібності, він плакав, шкодуючи за тим часом, коли мати дозволяла йому бігати по вулицях. Флоран, у розпачі не знаючи, що робити, припиняв урок, утішав дитину і обіцяв відкласти навчання на невизначений час. А щоб виправдати в своїх очах таку слабість, він говорив собі, що взяв братіка не на те, щоб мучити його. Старший брат твердо вирішив, що Кеню ростиме, не знаючи горя. Він обожнював його, милувався з його веселого сміху, йому втішно було бачити біля себе хлопчика, від якого пашіло здоров’ям, веселістю та безтурботністю. Флоран, як і раніше, був худий, завжди ходив у витертому чорному пальті, лице його почало жовтіти,— так впливали на нього жорстокі жарти учнів. А Кеню ставав справжнім круглячком, трохи дурнуватим; він ледве вмів читати й писати, зате завжди був у гарному настрої, і від цього їхня велика похмура кімната на вулиці Руайє-Колар ставала веселішою.

Тимчасом роки минали. Флоран, який успадкував від матері самовідданість, тримав Кеню дома, наче ліниву дівчину. Він не допускав його навіть до дрібних турбот по господарству, сам ходив за провізією, чистив одяг, прибирав у кімнаті, варив їсти. Казав, що це розважає його від сумних думок. Звичайно Флоран був похмурий і вважав себе злим. Увечері, коли повертався додому, задрипаний, з похнюпленою головою, змучений ненавистю чужих дітей, його зворушував ласкавими обіймами цей товстий, здоровий хлопчик, що сидів на підлозі кімнати, запускаючи дзигу. Кеню сміявся з того, як брат незграбно смажить яєчню або з надто серйозним виглядом ставить суп на плиту. Часом Флоран, погасивши лампу і вже лежачи у ліжку, знову поринав у сумні думки. Він мріяв продовжувати вивчати право, стараючись придумати, як би його знайти годинку, щоб відвідувати лекції, йому вдалося це зробити, і він був цілком щасливий. Але невелика простуда, що протримала його тиждень вдома, так розладнала їхній бюджет і так стурбувала Флорана, що він облишив усяку думку скінчити курс, його дитина підростала. Він узяв посаду вчителя в пансіоні на вулиці Естрапад з платнею в тисячу вісімсот франків. Це було ціле багатство. Живучи економно, він міг заощаджувати гроші, щоб влаштувати Кеню. Флоран поводився з вісімнадцятирічним юнаком, наче з панночкою, якій треба придбати посаг.

Під час недовгої хвороби брата Кеню теж узявся за розум. Одного ранку він заявив, що хоче працювати, що він уже досить великий і може заробити на себе. Флоран був дуже зворушений. Навпроти їхнього будинку, на другому боці вулиці, наймав кімнату годинникар. Хлопець бачив, як той цілий день сидить коло вікна, схилившись над невеличким столиком, і з великим терпінням перебирає якісь маленькі, надзвичайно тендітні, речі, розглядаючи їх крізь лупу. Це подобалось Кеню; він вирішив, що має нахил до годинникарства, і зайнявся цією справою. Але за два тижні вже почав нудьгувати, хвилюватись і нарешті розплакався, як десятилітній хлопчик, кажучи, що ця робота надто складна і що він ніколи не годен буде вивчити «всі оті штучки, що є в годиннику». Тепер він уже волів бути слюсарем. Але слюсарство втомлювало його. Протягом двох років він перепробував понад десять професій. Флоран вважав, що брат має рацію: не слід братися за роботу, до якої не лежить серце. Проте зворушлива рішимість Кеню заробляти самому на себе завдавала великої шкоди хазяйству двох молодих людей. Відколи Кеню почав бігати по майстернях, з’явилася безліч нових витрат: доводилось витрачатися на одежу, платити за обіди поза домом, частувати товаришів. Тисячі восьмисот франків платні Флоранові тепер невистачало. Він змушений був узяти ще два вечірніх уроки.

У братів з’явився приятель . Їхній дім одним із своїх фасадів виходив на вулицю Сен-Жак; там відкрилася велика харчова крамниця, яку тримав статечний чоловік на прізвище Гавар; дружина його вмирала від сухот, постійно вдихаючи запах смаженої птиці. Коли Флоран повертався додому надто пізно й не міг сам приготувати якусь страву, він купував унизу кусок смаженої індички або гуски на дванадцять су. В такі дні в братів було велике свято. Гавар з часом зацікавився худорлявим юнаком, узнав його історію, приголубив молодшого брата. Незабаром Кеню зовсім не покидав його крамниці. Тільки-но Флоран виходив, він зараз же спускався вниз і сідав у кутку крамниці, милуючись чотирма велетенськими рожнами, що крутилися з приємним шумом перед високим яскравим полум’ям.

Широка мідна обшивка каміна вилискувала, від смаженої птиці йшла пара, на листі шипіло сало; рожни починали розмовляти між собою, лагідними словами промовляючи до Кеню, що з ополоником у руках побожно поливав золотисті черевця круглих гусок та великих індичок. Хлопець проводив таким чином цілі години, невиразно посміхаючись до птиці, що смажилась на рожні, весь розчервонілий від вогню, що танцював у каміні, і трохи очманілий. Він отямлювався тільки в ту хвилину, як смажене м’ясо вже знімали з рожна. Смажена живність падала на блюдо; з пташиних животів виймали рожен, що аж парував, наче від вогню; крізь проколоті дірки з пташиних животів виливався сік, і кімната наповнювалася міцними пахощами печені. Тоді хлопець, стоячи біля вогню й стежачи за операцією, ляскав у долоні, розмовляв з птахами, казав їм, що вони дуже смачні, що їх з’їдять, а кішкам залишать тільки кісточки. І аж підстрибував з радощів, коли Гавар давав йому шматочок хліба, що майже півгодини пряжився на листі в гарячій підливці.

Мабуть, отут Кеню і полюбив кухню. Згодом, перепробувавши всілякі ремесла, він неминуче май повернутися до птахів, смажених на рожнах, до соковитих розкішних підлив. Спочатку він трохи боявся, що це не сподобається братові. Флоран їв мало і про різні смачні речі говорив з презирством нетямущої людини. Проте, побачивши, що старший брат слухає його, коли він пояснює спосіб приготування якоїсь дуже складної страви, Кеню відкрив йому, до чого він має нахил, і пішов працювати до ресторану. Відтоді життя обох братів налагодилося. Вони, як і раніше, жили в кімнаті на вулиці Руайе-Колар, де сходилися щовечора: один з лицем, червоним від плити, другий пригнічений убозтвом свого учительського животіння. Флоран продовжував ходити у витертому чорному сюртуці і не мав вільної хвилини, все виправляв зошити своїх учнів, а Кеню, щоб почувати себе вільніше, знов одягав свій фартух, білу куртку й білий ковпак кухарчука, крутився біля печі, готуючи заради розваги щось смачненьке. Іноді обидва вони, зустрічаючись поглядами, посміхались — один у всьому білому, другий — у чорному. І велика кімната здавалась наполовину сердитою, наполовину веселою від цього суму і цих веселощів. Ніколи ще такі дві надто різні істоти не жили так дружно. Хоч старший чимдалі худішав, згоряючи від палких почуттів, успадкованих од батька, а молодший гладшав, як гідний нащадок нормандця,— вони любили один в одному свою матір, жінку, що була втіленням ніжності.

У Парижі в них був родич, рідний дядько з боку матері, Градель, що тримав ковбасну на вулиці Пірует у кварталі Центрального ринку. Він був дуже скупий і брутальний. Коли хлопці прийшли до нього вперше, він повівся з ними, як із старцями. Тому вони рідко провідували його. В день його народження маленький Кеню ходив з букетом вітати дядька і одержував від нього в подарунок десять су. Хворобливо гордий Флоран ображався, коли Градель розглядав його вбогий сюртук тривожним, підозріливим оком скнари, що носом чує, хто хоче напроситися до нього обідати або виманити сто су. З сердечної простоти, нічого не маючи на думці, він розміняв у дядька кредитку в сто франків. З того часу старий вже менше лякався приходу «хлопців», як він їх називав. Та родинне зближення між ними далі цього не пішло.

Останні роки минули для Флорана як солодкий і журливий сон. Він пізнав усі гіркі радощі самопожертви. Вдома він не бачив нічого, крім ніжності. А поза домом, з учнями, які принижували його, серед штовханів на тротуарах бідолаха почував, що стає злим. Його незадоволене самолюбство перетворювалося в озлоблення. Багато часу минуло, доки він скорився долі і вже покірно терпів страждання людини, некрасивої, нічим не видатної і вбогої. Бажаючи затамувати в собі вибухи злості, Флоран віддався ідеальній доброті, почав мріяти про досконалу справедливість і правду. У цей період свого життя він зробився республіканцем і так прийняв республіку, як дівчата, розчарувавшись у житті, приймають чернецтво. Але не знаходячи в республіці досить урівноваженості і спокою, щоб приспати свої страждання, він створив собі власну ідеальну республіку. Книжки йому не подобалися; вся ця писанина, що заповнювала його життя, нагадувала йому смердючий клас, кульки з жованого паперу, якими кидалися школярі, тортури довгих, по-пустому втрачених годин. Крім того, книжки говорили йому тільки про обурення, будили його гордощі, а він так потребував забуття й миру! Приспати себе, заснути, бачити уві сні, що він цілком щасливий, що світ іде до щастя, будувати республіканське місто, в якому б йому схотілося жити,— ось на чому відпочивав Флоран, ось до чого він повсякчас повертався у вільні години. Він покинув читати і брався до книжки, тільки коли цього вимагали необхідність та його професія. Флоран любив гуляти по вулиці Сен-Жак, доходив до зовнішніх бульварів і робив іноді велике коло, повертаючись через Італійську заставу. Під час прогулянки, поглядаючи на квартал Муфтар, що стелився в нього під ногами, Флоран обмірковував високоморальні заходи, гуманні законопроекти, які перетворили б це нещасне місто на обитель щастя.

Коли лютневі дні залили Париж кров’ю, Флоран, схвильований, бігав по клубах, вимагаючи спокутувати цю кров «братерським поцілунком республіканців усього світу». Він зробився одним із тих промовців-мрійників, що проповідували революцію як нову релігію, релігію покірливості та спокутування. Щоб вилікувати його від цієї всесвітньої любові, потрібні були грудневі дні. Він був обеззброєний і дозволив узяти себе, як баран, а з ним поводились, як з вовком. Флоран отямився від своєї проповіді братерства, коли вже вмирав з голоду на холодній кам’яній підлозі Бісетрського каземату.

Кеню, який мав тоді двадцять два роки, відчув смертельну тривогу, бачачи, що брат не повертається. Другого дня він пішов на Монмартрське кладовище шукати його серед забитих на бульварі. Трупи були розкладені рядами і вкриті соломою; голови мерців були жахливі. Серце Кеню завмирало, сльози сліпили його, і він двічі пройшов уздовж рядів забитих. Нарешті, коли минув уже цілий тиждень, хлопцеві сказали в поліцейській префектурі, що його брат арештований. Кеню не дозволили побачитися з Флораном, а коли він почав домагатися побачення, йому пригрозили арештом. Він кинувся до дядька Граделя, бо мав його за дуже велику особу й гадав, що той може врятувати Флорана. Але дядько Градель розсердився; він сказав, що так Флоранові й треба, що не слід було цьому дурневі втручатися не в своє діло і водитися з тими мерзотниками-республіканцями. Старий додав, що Флоран, мабуть, погано закінчить, це й по його обличчю було видно. Кеню заливався слізьми і не рушав з місця, захлинаючись від ридань. Дядькові стало трохи соромно. Почуваючи, що він повинен щось зробити для небожа, Градель запропонував юнакові залишитися в нього. Він знав, що Кеню — добрий кухар, а йому потрібний був помічник. Кеню так боявся повертатися до своєї великої спорожнілої кімнати на вулиці Руайє-Колар, що прийняв цю пропозицію і того ж вечора залишився у дядька ночувати, в якійсь дірі під самим дахом, де ледве міг випростати ноги. Тут він менше плакав, не бачачи перед собою порожнього братового ліжка.

Зрештою хлопець добився побачення з Флораном. Але, повернувшись з Бісетра, він захворів; лихоманка тримала його в ліжку майже три тижні в стані апатії та сонливості. Це була його перша і єдина хвороба. Градель посилав свого небожа-республіканця під три чорти. Коли одного ранку він довідався, що Флорана відправили в Кайєнну, він збудив Кеню і, шарпаючи його за руку, грубо сповістив йому цю новину, чим викликав таку кризу, що другого дня юнак уже встав. Горе Кеню розтануло, м’яке тіло товстуна наче увібрало в себе його останні сльози. За якийсь місяць він уже сміявся, гніваючись на себе за цей сміх; але його весела вдача брала гору над докорами сумління, і Кеню сміявся уже мимоволі.

Він узявся вивчати ковбасне виробництво, і це було йому ще приємніше, ніж куховарити. Але дядько Градель сказав йому, що він не повинен кидати кухні, бо ковбасник і разом з тим добрий кухар — явище рідкісне, що для нього було дуже вигідно потрапити спочатку в ресторан, а потім у ковбасну. При цьому Градель використовував таланти Кеню в своїх інтересах: він примушував його варити обіди на замовлення, доручав смажити на рожні та готувати свинячі котлети з корнішонами. Через те що юнак добре знав діло і справді був йому дуже корисний, дядьку по-своєму полюбив його і часом, коли був у доброму настрої, щипав його руки. Градель продав убогий мотлох з вулиці Руайє-Колар і тримав у себе ті сорок з чимось франків, які взяв за всю обстановку, аби цей пройдисвіт Кеню, як він казав, не порозкидав їх по-дурному. Проте зрештою Градель почав давати небожеві по шість франків у місяць на маленькі розваги.

Не маючи грошей, терплячи іноді грубощі дядька, Кеню все-таки був цілком щасливий. Він любив, щоб ним керували. Флоран надто розбестив його, виховуючи, як ліниву панночку. Крім того, Кето знайшов собі приятельку в домі дядька Граделя. Коли в Граделя померла дружина, йому довелось узяти продавщицю. Він вибрав собі здорову, привабливу дівчину, знаючи, що це подобається покупцям і прикрашає крамницю. У старого була одна знайома вдова, яка жила на вулиці Кюв’є біля Ботанічного саду . Її чоловік був директором пошти в Пласані, південній супрефектурі. Ця дама жила дуже скромно, маючи невеличку довічну ренту. Вона привезла з Пласана пишку, вродливу дівчину, яку любила, наче рідну дочку. Ліза доглядала її; вона була завжди спокійна, лагідна, трохи серйозна, а коли посміхалася, то робилася справжньою красунею. Головною її принадою була та грація, з якою вона дарувала свою нечасту посмішку. Тоді її погляд пестив і звичайна серйозність надавала ще більшої ціни цій несподіваній здатності чарувати. Старенька дама часто казала, що за Лізину посмішку вона готова піти в пекло. Вдова померла від астми, залишивши своїй нерідній дочці всі заощадження— близько десяти тисяч франків. Ліза прожила тиждень на вулиці Кюв'є; туди й прийшов Градель відвідати її. Він знав дівчину, бо часто бачив її, коли вона з своєю хазяйкою приходила до нього на вулицю Пірует. Під час похорону Ліза здалася йому такою гарною, такою пишною, що він вирішив провести її до кладовища. Поки труну опускали в могилу, старий міркував, що ця дівчина була б прикрасою для його ковбасної. Він підрахував і вирішив, що їй можна дати тридцять франків платні, харч та квартиру. Коли ковбасник запропонував це Лізі, вона попросила дати їй двадцять чотири години на роздум. І от якось вранці дівчина прийшла по ковбасної Граделя з невеличким клунком та десятьма тисячами франків, захованими за корсаж. Минув місяць — і всіх у ковбасній уже скорила її чарівна посмішка: і Граделя, і Кеню,— всіх до останнього кухарчука. Кеню заради неї готовий був піти в огонь і воду. Коли вона усміхалася, він прикипав до місця і, дивлячись на неї, сам сміявся з радощів.

У Лізи, старшої дочки подружжя Маккар із Пласана був іще живий батько. Вона казала, що він за кордоном, і ніколи не писала йому. Часом тільки дівчина прохоплювалася словом, що її покійна мати була дуже працьовита і що вона вдалася в матір. Справді, Ліза в роботі була дуже терпляча. Тільки вона додавала, згадуючи про матір, що ця добра жінка до смерті замучила себе, працюючи на сім’ю. При цьому молода продавщиця говорила про обов’язки жінки й чоловіка так розсудливо, з такою чесністю, що Кеню не тямив себе від захоплення. Він запевняв, що цілком поділяє її думки. А думки Лізи були такі: всі люди повинні самі заробляти на себе, кожен мусить сам шукати собі щастя; потурати ледарству—великий гріх; якщо на світі є нещасні, то тим гірше для ледарів. У тих словах виявлялось явне засудження пияцтва та нечуваного ледарства старого Маккара. Проте, сама не помічаючи цього, Ліза була справжньою Маккар, тільки Маккар порядною, розсудливою, логічною у своїй потребі жити в добрі, вона розуміла, що як хочеш солодко спати в теплі, то мусиш сам собі постелити м’якеньке ліжко. І весь свій час, усі свої думки дівчина віддавала на те, щоб придбати собі оте щасливе ліжко. Ще як їй було шість років, вона ладна була цілий день просидіти тихенько на своєму стільчику і не пустувати, аби увечері дали їй солоденького пиріжка.

У ковбасника Граделя Ліза продовжувала жити тим самим спокійним, розміреним життям, освітлюючи його своїми чарівними усмішками. Дівчина не наосліп прийняла пропозицію старого дивака; вона знала, що знайде в ньому чесного опікуна; мабуть, чуттям людини, якій щастить у житті, Ліза вгадувала, що в цій темній крамничці на вулиці Пірует її чекає добре майбутнє, про яке вона мріяла, життя, сповнене здорових насолод, праця без утоми, що повсякчасно приносить нагороду. Дівчина виконувала обов’язки продавщиці з тією ж спокійною ретельністю, з якою ходила за вдовою директора пошти. Чистота Лізиних фартухів стала правити за приклад в їхньому кварталі. Дядько Градель був такий задоволений цією гарною дівчиною, що часом говорив, перев’язуючи сосиски мотузком:

— Коли б мені не було шістдесят з гаком, я, слово честі, наробив би дурниць і одружився з нею... Адже така жінка — просто скарб у торгівлі!