Розділ «III»

Після цього вечора Флоран почав часто заходити до винарні; він звик до кабінету за скляною перегородкою, до незворушної мовчанки Робіна, до гарячності Логра та холодної ненависті Шарве. Вечорами, повертаючись додому, він лягав спати не відразу. Йому подобалася його кімнатка на мансарді, ця келійка молодої дівчини, де Огюстіна залишила клаптики матерії, милі жіночі дрібнички, що валялися по кутках. На каміні ще лежали шпильки для волосся, позолочені картонні коробочки з гудзиками й таблетками, повирізувані картинки, порожні баночки з-під помади, від яких ще пахло жасмином; у шухляді нефарбованого дерев’яного стола залишилися нитки, голки, молитовник поряд із замащеним примірником сонника «Ключ мрій»; літнє плаття, біле в жовтий горошок, висіло забуте на цвяшку, а на полиці, що правила за туалет, була велика пляма від перекинутого флакона з бандоліном. Флоран страждав би в жіночому алькові, але тут від усієї кімнатки, від вузенького залізного ліжка, від двох солом’яних стільців, навіть від ясносірих шпалер віяло наївністю, ароматом простої звичайної дівчини. І він був щасливий, дивлячись на чисті завіски, на дитячі золочені коробочки та сонник, на плями дешевої помади — сліди невимогливого кокетування. Така обстановка освіжала його, нагадувала йому мрії молодих літ. Він волів би зовсім не знати Огюстіни з її жорстким каштановим волоссям і уявляти собі, що живе в кімнаті сестри, славної дівчини, ,яка надає всьому навколо, навіть найнезначнішим дрібницям, грації жінки.

Але пізно ввечері йому було ще миліше, коли він спирався на підвіконня у своїй мансарді. Воно було вирізане в даху і створювало вузенький балкончик з високим залізним поруччям, де в ящику з землею Югюстіна вирощувала гранатове деревце. Відтоді, як ,ночі стали холодні, Флоран забирав рослину на ніч у кімнату і ставив її в ногах біля ліжка. Він простоював кілька хвилин біля віконця, вбираючи на повні груди свіже повітря, що долітало до нього від Сени, поверх будинків вулиці Ріволі. Внизу ледве можна було розрізнить сірі плескаті дахи Центрального ринку. Вони були подібні до сонних озер, і млявий відблиск якого-небудь.віконця мінився сріблом, наче скалка на хвилі. Здалека дахи м'ясного та пташиного павільйонів здавалися ще темнішими; то була наче загусла темрява, що нависла аж до обрію. Флоран милувався великим куском неба, що виднівся з вікна, милувався ринком, що вільно розкинувся серед покручених паризьких вулиць і трошки нагадував йому морський берег з мертвими свинцевими водами бухти, які ледь-ледь здригаються під далекий гуркіт прибою. Флоран поринав у мрії, щовечора марячи про новий берег. І боляче, і радісно було йому згадувати вісім років, сповнених відчаю, пережитих далеко від Франції. Потім він, увесь тремтячи, зачиняв вікно. Часто, відстібаючи перед каміном свій комірець, Флоран ніяковів перед фотографією Огюста з Огюстіною: з блідою посмішкою, тримаючись за руки, вони дивились, як він роздягається.

Перші тижні служби в рибному павільйоні були для Флорана дуже тяжкі. Відверта ворожість родини Мегюденів підняла проти нього весь ринок. Красуня Нормандка тільки й мріяла помститися красуні Лізі, і Флоран став для неї готовою жертвою.

Мегюдени походили з Руана. Ще Луїзина мати розповідала, як вона вперше прийшла до Парижа з кошиком вугрів і від тої пори не залишала торгівлі рибою. Вона вийшла заміж за збирача податків, який помер, залишивши їй двох маленьких дівчаток. Саме вона колись заслужила прізвисько «красуні Нормандки» за широкі стегна та чудовий колір лиця. Це прізвисько перейшло в спадщину до її старшої дочки, а сама вона тепер розпливлась, обважніла і в свої шістдесят п'ять років стала матроною з хрипким голосом і шкірою, що посиніла від вічної вогкості рибного ряду. Сидяче життя зробило її дивовижно товстою, стан її розплився, голова закидалась назад, бо її підпирали величезні груди і наростаючі складки жиру. Проте стара Мегюден нізащо не хотіла відмовитись од моди свого часу; вона носила сукні в лапатих квітах, жовту хустку й чепець з рюшем, як усі класичні рибні торговки, галасливі, з добрим запасом брудної лайки і з визивним виглядом, якого вони набирають, узявшися в боки перед сваркою. Стара баба жалкувала за колишнім ринком Дезінносан, розповідала про колишні привілеї ринкових «дам», що билися з поліцейськими наглядачами і їздили до королівського двору за Карла X та Луї Філіппа в шовкових сукнях, з величезними букетами в руках. Тітка Мегюден, як називали її на ринку, довгий час була носієм корогв Братства Богородиці в Сен-Ле. Під час церковних процесій і йдучи до церкви, вона одягала тюльове плаття й тюльовий чепець з атласними стрічками і високо тримала розпухлими пальцями золочене держално шовкової корогви з багатою бахромою та вишитим зображенням пресвятої діви.

Сусіди казали, що стара Мегюден має великі гроші. Це було помітно хіба тільки з того, що вона у великі свята обвішувала собі шию, руки й стан масивними золотими прикрасами. Пізніше, коли її дочки повиростали, вони між собою не мирили. Молодша, Клер, ледача блондинка, скаржилася на грубість Луїзи і говорила, томно розтягуючи слова, що ніколи не буде в сестри за попихача. Щоб вони не бились, мати поділила їх: Луїзі віддала торгівлю морською рибою, а Клер, яка від запаху скатів та оселедців дуже кашляла, влаштувала у відділі прісноводної риби. І хоч стара заприсяглася, що покине торгувати, вона все ж переходила на ринку від одного прилавка до другого, втручалася в торгівлю й надокучала дочкам огидною нахабністю.

Клер була химерним створінням, дуже ніжним і в той же час непокірним. Казали, ніби вона завжди робить, що задумає. В неї було мрійне личко невинної діви, а вдачею вона була мовчазно-вперта, незалежна і тому жила окремо, ставлячись до всього по-своєму,— одного дня сердечно-щира, а другого — жорстоко несправедлива. Сидячи за своїм прилавком, вона іноді підбурювала цілий ринок, ні з того ні з сього то підвищуючи, то знижуючи ціну. До тридцяти років її природна тендітність, ніжна шкіра, яку весь час освіжала вода з басейнів, маленьке личко з тонкими рисами та гнучке тіло неодмінно мали загрубіти, і вона повинна була перетворитися на товсту ринкову матрону. Але в двадцять два роки Клер, як казав Клод Лантьє, серед своїх коропів та вугрів виглядала чудовим Мурільо, правда, часто дуже розпатланим Мурільо в товстих черевиках і сукнях поганого крою, що ховали красу її тендітної постаті. Вона не була кокетка і з повним презирством ставилась до Луїзи, начепивши на себе банти й стрічки, сміялася з її хустки, що часто зсувалася на один бік. Люди казали, начебто син багатого крамаря, їхнього сусіди, помандрував, десь світ за очі з горя, що не міг добитися від Клер доброго слова.

Луїза, красуня Нормандка, не була така жорстока, її посватав чиновник Хлібного ринку, але його, сердешного, раптом задавило на смерть лантухом з борошном. Проте наречена за сім місяців народила товстенького хлопчика. В родині Мегюденів красуню Нормандку вважали вдовою. Стара торговка іноді так і казала: «Коли був іще живий покійний зять...»

Мєгюдени були силою. Розказуючи Флоранові суть його нових обов’язків, Верлак порадив йому бути м’якшим до декого з торговців, якщо він не хоче накоїти собі лиха. Колишній інспектор був такий приязний, що пояснив новакові маленькі секрети своєї професії: де треба поступатися, де бути суворим тільки про око, зазначив навіть, які дарунки можна брати. Інспектор на ринку відіграє одночасно роль поліцейського комісара й мирового судді, стежить за чистотою, розв’язує суперечки між покупцями та продавцями. Флоран через свою м’яку вдачу силував себе бути вимогливим і тому доходив до другої крайності, бував занадто суворим, коли йому треба було показати свою владу. Крім того, довгі страждання наклали на нього свій відбиток, і його похмуре обличчя парії справляло неприємне враження.

Красуня Нормандка прагнула посваритися з Флораном. Вона заприсяглася, що він і двох тижнів не протримається на цій посаді.

— Ото ще!—сказала вона мадам Лекер, зустрівшися з нею якось вранці.— Невже ота корова Ліза гадає, що нам потрібні її покидьки? У нас смак кращий, ніж у неї! Цей Флоран просто огидний.

Після торгів, коли Флоран починав свій обхід і повільно йшов уздовж критих проходів, по яких текли потоки води, він добре помічав, з яким зухвалим сміхом стежить за ним Нормандка . Її прилавок у другому ряду, недалеко від прилавків з прісноводною рибою, був повернутий до вулиці Рамбюто. Луїза оглядалася, пожираючи очима свою жертву, і переморгувалася з сусідками. Коли ж Флоран проходив повз неї, опустивши очі, вона вдавала з себе надзвичайно веселу, вдаряла рибою по столу, одкручувала скільки могла кран і затопляла прохід. Проте Флоран не звертав на це уваги.

І все ж одного ранку сталася неминуча сутичка. Цього дня, наближаючись до прилавка красуні Нормандки, новий інспектор почув страшний сморід. На мармуровому прилавку лежав чудовий початий лосось, виставляючи своє жовторожеве м’ясо; білі, як сметана, палтуси; розкішні морські вугри, повтикані чорними шпильками, що відзначали окремі порції; камбала, пов’язана по дві; барвени, окуні доповнювали виставку товару; і все це було свіжісіньке. Але серед цієї риби з блискучими очима та червоними зябрами на видному місці лежав скат; червонуватий, поцяткований темними плямами, він мав розкішні дивні відтінки, проте був гнилий. Хвіст його відвалювався, а плавці відставали од шершавої шкіри.

— Цього ската треба викинути,— промовив Флоран, підійшовши ближче.

Красуня Нормандка хихикнула. Він підвів очі й побачив, що вона стоїть, спершися на бронзовий стовп з двома газовими ріжками, які освітлювали чотири місця на кожному прилавку. Луїза здалася йому дуже високою, бо стояла на якомусь ящику, щоб не замочити ніг. Молодиця закусила губу й була ще красивіша, ніж звичайно, із закрученим волоссям на трохи схиленій лукавій голівці, з надто рожевими руками поверх довгого білого фартуха. Ще ніколи не бачив він на ній стільки прикрас: Луїза наділа довгі сережки, на шию повісила ланцюжок, начепила брошку, нанизала каблучки на два пальці лівої руки й на один палець правої.

Через те, що вона продовжувала мовчки дивитися на нього спідлоба, Флоран знову сказав:

— Чуєте? Викиньте геть цього ската!

Та він не помітив старої Мегюден, що сиділа на стільці в кутку. Вона підвелась у своєму рогатому чепці і, спершися кулаками на мармуровий стіл, нахабно піднесла голос:

— Що таке? Чого це вона має свій товар викидати? Чи не ви заплатите їй за збитки?

Тут Флоран усе зрозумів. Інші торговки сміялися. Він відчув навколо себе глухий бунт, який очікує тільки слова, щоб вибухнути. Флоран стримався, висунув з-під лави відро для покидьків і шпурнув туди гнилого ската. Тітка Мегюден уже взялася в боки; але красуня Нормандка, не промовивши й слова, тільки знову злісно хихикнула, і Флоран відійшов з суворим поглядом, удаючи, що нічого не чує.

Щодня вигадували якусь нову штуку. Інспектор ходив тепер по рядах обережно, весь час напружений, наче у ворожій країні. То його обливали з мокрих губок, то кидали йому під ноги риб’ячі кишки, щоб він посковзнувся; носильники старалися зачепити його корзинами по потилиці. Одного ранку, коли дві торговки посварились, а Флоран прибіг, щоб не допустити до бійки між ними, він мусив нахилитися, бо інакше йому потрапила б у лице дрібна камбала, яку кидали жінки одна в одну над його головою. Всі навкруги вмирали зо сміху, і він вирішив, що торговки були в змові з Мегюденами. Попередня професія приватного вчителя озброїла Флорана ангельським терпінням; він умів триматися дуже спокійно, коли в душі аж кипів від гніву і коли вся його істота обурювалася проти незаслуженого приниження. Та ніколи у школярів з вулиці Естрапад небуло стільки люті, як у ринкових торговок, стільки звірячого, як у цих гладких молодиць, в яких животи й груди аж підскакували від гомеричного сміху, коли Флоран потрапляв у якусь пастку. Червоні обличчя витріщали на нього очі. В огидних інтонаціях голосу, у широких стегнах, у роздутих шиях, у похитуванні стану, в розмахуванні рук він угадував цілий потоп найбруднішої лайки на свою адресу. Гавар млів би від захвату серед цих безсоромних спідниць з характерним гострим запахом і тільки роздавав би ляпаси на всі боки, коли б на нього надто напосідали. А Флоран, який усе ще соромився жінок, відчував, що поволі губиться в кошмарному колі цих дівок з надто розвиненими тілами, що оточували його, гукаючи хрипкими голосами та розмахуючи голими ручищами атлеток.